Астрід-Анна-Емілія Ліндґрен (1907-2002)
У своїх творах Астрід нагадує, що життя може раптово змінитися без нашого бажання. Маленька людина почувається безсилою, проте разом з іншими здатна подолати свій страх і здійснити великі справи. Ми можемо діяти й перемагати так, як персонажі казок мисткині!
Ганс-Албін Ларсон
Астрід-Анна-Емілія Ліндґрен є найпопулярнішою письменницею у Швеції. Вона народилася 14 листопада 1907 р. в м. Віммербю (Швеція). У шведів існує традиція давати своїм помешканням імена, тому батьківський будиночок Астрід має назву Нес. Нині там музей мисткині, а в її рідному містечку створено казкову атмосферу, що нагадує про її твори.
У всьому світі Астрід Ліндґрен люблять за веселі й добрі книжки: «Пеппі Довгапанчоха» (1945), «Міо, мій Міо» (1954), «Малюк і Карлсон, який живе на даху» (1955), «Брати Лев’яче Серце» (1973) та ін.
Більшу частину свого життя письменниця прожила у м. Стокгольмі. Це столиця Швеції, де є Шведська академія, що визначає лауреатів на Нобелівську премію. У міській ратуші традиційно відбуваються урочистості на честь Нобелівських лауреатів. Серед улюблених місць письменниці були не лише ці пам’ятки, а й старовинний королівський замок, вулички старого міста й узбережжя острова Меларен у західній частині Стокгольма.
У 1958 р. Астрід Ліндґрен отримала Премію імені Г.-К. Андерсена за визначні літературні досягнення. Вона є також лауреаткою інших національних і міжнародних премій. Окрім творчої діяльності, опікувалася питаннями захисту природи, виступала на телебаченні про культуру й мистецтво, допомагала дітям, які залишилися без батьків. Твори мисткині сповнені щирості й гумору, водночас спонукають замислитися над складними життєвими проблемами, вихід із яких, на її думку, завжди є. Важливо, щоб людина не впадала у відчай і не втрачала надії, мужності й фантазії.
У країні вікінгів
Швеція розташована в Північній Європі на Скандинавському півострові. Саме цей півострів дав назву Скандинавія історичній території, до якої належать, окрім Швеції, Данія та Норвегія. Пращури шведів — вікінги, які були дуже сміливими й мужніми. Живучи біля моря, вони багато плавали на своїх човнах, досягаючи навіть історичних територій України — Київської Русі. Дехто з київських князів веде свій родовід від вікінгів. Чимало вікінгів служили в київському війську й розселялися по українських землях. Вікінги називали їх Гардарика, що означає «країна міст» (в Україні-Русі було багато міст, замків, фортець). Подорожі в далекі краї, боротьба з важкими обставинами, формування сильного характеру — традиційні теми шведської літератури. Вони є і в казкових творах Астрід Ліндґрен. Її персонажі нерідко вирушають у далекі країни, щоб там вступити в поєдинок із темними силами й здобути перемогу.
«Міо, мій Міо» (1954)
Це історія про мужність, про те, як самотній і ображений долею хлопчик подолав свої страхи і став справжнім героєм, як він разом зі своїм другом зуміли перемогти зло й звільнити дітей і дорослих з неволі чорного лицаря Като. Але шлях до подвигу був тривалим.
Головний герой повісті-казки — шведський хлопчик, який мешкає у Стокгольмі. Його звати Бу Вільгельм Ульсон, але для всіх він Буссе. У нього є друг Бенгт, або просто Бенко. Вони жили й часто гралися на Упландській вулиці. Проте Бенко був щасливішим за Буссе, бо мав родину. А Буссе почувався нещасним, адже в нього не було ні тата, ні мами. Його взяли із сирітського притулку тітка Едля і дядько Сікстен. Вони надто суворо ставилися до хлопчика й нічого йому не дозволяли — ані голосно розмовляти, ані сміятися, ані запрошувати товаришів. А ще з нього нерідко знущалися хлопці з Упландської вулиці, і нікому було його захистити. Тому Буссе часто почувався самотнім і сумним. Однак навіть тоді, коли здається, що немає жодного виходу, відчиняються двері в новий світ. Буссе так багато мріяв про те, щоб у нього з’явилися тато і теплий, затишний дім, що його мрія здійснилася! На крилах своєї фантазії він вирушає в Країну Далеку, де на нього чекає той, хто його давно шукав, — тато-король. Там Буссе стає зовсім іншим — казковим королевичем Міо, справжнім лицарем, доля якого вивела на героїчну дорогу. У звичайному житті його більше не побачать ані тітка Едля, ані дядько Сікстен. А в казковому світі Міо (Буссе) мандруватиме, відкриватиме нові землі, здійснюватиме сміливі вчинки. Поруч із ним буде його вірний друг Юм-Юм (Бенко) і чарівний кінь Міраміс. Із хлопцями в повісті-казці трапилися незвичайні події, але вони не розгубилися і попри страх та сумніви перемогли. Ці казкові персонажі допоможуть вам нічого не боятися і ставати сильнішими. Тож уперед, слідом за ними!
Міо, мій Міо
(Уривки)
ВІН У ДОРОЗІ ДЕНЬ І НІЧ
- Як ставилися тітка Едля і дядько Сікстен до Буссе? Чого йому бракувало в родині прийомних батьків?
- Про що найбільше мріяв хлопчик?
(…) Я був годованцем у тітки Едлі й дядька Сікстена. Опинився в них, коли мені було всього рік. А до того жив у сирітському притулку. Мене взяла звідти тітка Едля. Власне, вона вибирала дівчинку, але не було такої, як їй хотілося, тому взяла мене. Хоч ні тітка Едля, ні дядько Сікстен не любили хлопчаків, принаймні восьмирічних чи дев’ятирічних. Їм здавалося, що через мене в їхньому помешканні стало надто гамірно: я, мовляв, приношу надто багато бруду з парку Теґнера, коли граюся там, розкидаю скрізь по кімнаті свій одяг, надто голосно розмовляю і надто голосно сміюся. Тітка Едля раз по раз казала:
— Проклятий той день, коли ти з’явився в нашому домі!
А дядько Сікстен мовчав. Хоч ні. Інколи він казав:
— Ану гайда з-перед моїх очей, щоб я тебе не бачив!
Я здебільшого сидів у Бенка. Його тато завжди розмовляв із ним, допомагав йому будувати моделі літаків, позначав карбами на одвірку в кухні, скільки він виріс, тощо. Бенкові не забороняли сміятися, розмовляти й розкидати одяг, скільки він хотів. І однаково тато його любив. І всім хлопцям можна було приходити гратися до Бенка. А до мене не дозволяли нікому приходити, бо тітка Едля сказала, що в них не дитячий майданчик. А дядько Сікстен додавав:
— Досить з нас і одного шибеника.
Вечорами, коли я вже лежав у ліжку, мені часто хотілося, щоб Бенків тато був і моїм татом. І тоді я розмірковував, хто мій справжній тато і чому я не мешкав у нього і своєї матері, а в притулку і в тітки Едлі та дядька Сікстена. Тітка Едля якось сказала мені, що моя мати померла, коли я народився. А хто мій батько, нікому не відомо.
— Та можна собі уявити, який то поганець, — додала вона.
За ці слова про мого тата я її зненавидів. (…)
Упландська вулиця і парк Теґнера
Упланд (або Упландія) — назва історичної провінції на східному узбережжі Швеції, на півночі від Стокгольма. У давнину тут селилися шведські королі. У казковому світі Буссе — син короля, тобто королевич. А ще в Упланді збереглося найбільше рунічних каменів вікінгів — аж 1196! Руни — це письмена, які вікінги залишали на камінні (про мандри, події життя, родичів тощо). Отже, Буссе, який на перший погляд є слабким і ображеним, Астрід Ліндґрен насправді зображує нащадком вікінгів і сином короля. Протягом розвитку сюжету він відчув у собі велику внутрішню силу. Тільки спочатку сам не знав, яка сила в ньому прихована.
Парк Теґнера (або Теґнерлунден) — реальне місце в Стокгольмі, де любила гуляти Астрід Ліндґрен. Він існує з 1890 р. У цьому парку встановлено скульптуру на її честь. Відвідувачі бачать, як вона зігріває хлопчика-сироту. А на плечі Астрід — пташка, бо про зачарованих птахів теж ідеться в повісті «Міо, мій Міо». У парку Теґнера розпочалася подорож Буссе в казку.
• Продавчиня садовини тітка Лундін, яка добре ставилася до Буссе, дала йому яблуко і попросила вкинути в скриньку поштову картку.
- Знайдіть у тексті елементи чарівної казки. Які звичайні предмети стали чарівними?
- Як потрапив Буссе в Країну Далеку? Якою він її побачив?
(…) Я не втримався і прочитав картку, яку мені дала тітка Лундін. На ній було написано:
«Королю Країни Далекої.
Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак — осяйне золоте яблуко».
Я нічого не втямив. Але мене чомусь обсипало морозом, і я квапливо вкинув картку до скриньки. Хто в дорозі день і ніч? І хто несе в руці золоте яблуко? Та ось я глянув на яблуко, яке мені дала тітка Лундін. І побачив, що воно золоте. Воно золоте, сказав я сам до себе. В мене в руці було осяйне золоте яблуко.
Я мало не заплакав. Власне, не заплакав, а мало не заплакав. Бо відчув себе дуже самотнім. Я пішов до парку Теґнера і сів на лавку. Там не було ні душі. В парку стояв присмерк і сіявся дрібний дощ. Але в будинках навколо світилося. (…) Мабуть, скрізь, де світилось, діти сиділи зі своїми батьками. Тільки я сидів надворі в темряві. Сидів сам. Сам із золотим яблуком і не знав, що з ним робити.
Поки що я обережно поклав його біля себе на лавку. Поблизу стояв ліхтар, і світло падало на мене й на яблуко. Але те світло осявало ще щось на землі. Виявилося, що то звичайна пляшка з-під пива, певна річ, порожня. (…) Я підняв пляшку… І раптом помітив, що в пляшці щось ворушиться.
У книжці «Тисяча й одна ніч», яку я позичав у бібліотеці, писали про духа, замкненого в пляшці. Але ж то було в далекій Арабії і тисячі років тому. (…) Я ще ніколи не мав справи з духами і трохи боявся витягати затичку. Але врешті-таки витяг, і дух, страхітливо загуркотівши, вилетів із пляшки й почав рости так швидко, що скоро став вищий за найвищі будинки навколо парку Теґнера. (…)
— Хлопчику, — сказав дух, — ти врятував мене з моєї в’язниці. Скажи, як тобі віддячити.
Але я не хотів ніякої віддяки за те, що витяг затичку з пляшки. (…) Я зважився запитати його:
— Духу, а звідки ти прибув?
На мить запала тиша. Потім він сказав:
— Я прибув із країни Далекої. (…)
— Візьми мене з собою! О, візьми мене до Країни Далекої! Там хтось чекає на мене.
Дух похитав головою. Та коли я простяг йому золоте яблуко, він вражено скрикнув:
— У твоїй руці знак! Ти той, кого я маю забрати. Ти той, кого так довго шукає наш король!
Дух нахилився, взяв мене в обійми, навколо нас засвистіло й загуло, і ми полинули в простори. (…) Я, Бу Вільгельм Ульсон, мчав у високості під зорями. (…) Нарешті дух простяг руку удалину на щось зелене. Воно ніби плавало на чистій блакитній воді, освітлене сонцем.
— Це Країна Далека, — мовив він.
Ми почали знижуватися до тієї зеленої плями. Виявилося, що то острів, який плавав у морі. Повітря над ним було напоєно пахощами тисяч троянд та лілей, у ньому бриніла дивовижна музика, краща за будь-яку музику на світі.
На морському березі височів великий білий замок, і ми опустилися біля нього. Вздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Він довго не відпускав мене від себе. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав. (…)
Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо. (…)
— Міо, мій Міо, — каже він, і голос у нього ласкавий і ніжний.
Виявляється, я зовсім не Буссе.
— Я шукав тебе цілих дев’ять років, — каже мій тато-король. — Я не раз довго не міг заснути і все проказував: «Міо, мій Міо!». Бо я знав, що тебе так звати.
Отож-бо, Буссе — не справжнє моє ім’я, як і все моє життя на Упландській вулиці. А тепер воно справжнє. Я люблю свого тата-короля, і він мене також любить. (…)
У ТРОЯНДОВОМУ САДКУ
Чому Міо (Буссе) трохи сумував у Країні Далекій? Чого йому не вистачало?
(…) Ніхто не чув і не бачив нічого кращого за те, що я чув і бачив у садку свого тата-короля. Я стояв непорушно, не відпускаючи його руки, бо хотів відчувати, що він поряд. Сам би я не мав сили дивитися на таку красу. А мій тато-король погладив мене по щоці й спитав:
— Міо, мій Міо, тобі подобається цей садок?
Я не мав сили відповісти, бо мене опанував ніби якийсь смуток, хоч я зовсім не був сумний, а навпаки.
Я вже хотів сказати своєму татові-королю, щоб він не думав, ніби мені сумно. Але не встиг, бо він сам мовив:
— Добре, що ти веселий. Будь такий і надалі, Міо, мій Міо. (…)
Я почав бігати сам по садку й роздивлятися на все. У мене аж у голові запаморочилось від тієї краси… Мої ноги так раділи, що не могли встояти на місці, а руки були дужі, як ніколи. От якби тут був Бенко, щоб затіяти з ним бійку, звичайно, тільки жартома! Так, я хотів, щоб тут був Бенко. Мені потрібен був товариш, не старший за мене, щоб ділити з ним усе це. (…)
Раптом я підвів очі. Переді мною на стежці стояв… я спершу навіть подумав, що то Бенко. То був Юм-Юм. Хоч, звичайно, я не знав, що то Юм-Юм. То був хлопчик з таким самим каштановим чубом і з такими самими карими очима, як у Бенка.
— Хто ти? — спитав я.
— Я Юм-Юм, — відповів хлопчик. (…) — Мій тато — садівник нашого короля. Хочеш побачити, де я мешкаю?.. (…)
Міо і Юм-Юм будували курінь у трояндовому садку, слухали спів пташок і весело сміялися. Цей сміх дуже подобався татові-королю, бо його син був щасливим. Тато-король знав, що найбільше любить Міо. А любив він коней. І тато-король подарував йому найкращого коня у світі — білого із золотою гривою. І назвали його Міраміс. Міо і Юм-Юм часто сідали на коня й мандрували різними куточками Країни Далекої.
МІРАМІС
- Де мандрували Міо і Юм-Юм?
- Чому тато-король наказав підводити вночі міст Вранішньої Зорі?
(…) Королівство мого тата дуже велике. Країна Далека — найбільше з усіх королівств. Вона простягається на схід і на захід, на північ і на південь. Острів, де стоїть палац мого тата-короля, називається Островом Зелених Лук. І він — тільки невеличка частка всього королівства.
— Земля Заморська і Земля Загірна також належать нашому королеві, — сказав мені Юм-Юм, коли ми гасали луками перед трояндовим садком. (…)
Ми побачили пастушка, що грав на сопілці. Мелодія була якась дивна, мені здалося, що я її колись чув, тільки не пам’ятав, де саме. Але напевне не на Упландській вулиці. Ми зупинилися й погомоніли з пастушком. Він звався Нонно. (…)
— Я й вам можу змайструвати сопілки, — сказав Нонно. — Звичайно, якщо ви хочете.
Ми відповіли, що дуже хочемо. Поблизу протікав струмок, і над ним звісила своє гілля плакуча верба. Нонно побіг туди й відрізав з верби гіллячку. Ми посідали над струмком, бовтаючи ногами у воді, а Нонно тим часом зробив нам сопілки. Юм-Юм також навчився грати ту дивну мелодію. Нонно сказав, що це старовинна мелодія, яка з’явилася на світ раніше за всі інші мелодії. Її грали на луках пастухи тисячі й тисячі років тому. Ми подякували йому за те, що він зробив нам сопілки й навчив своєї дивної мелодії. Потім ми сіли на Міраміса й поїхали далі. І ще довго чули, як Нонно грав на своїй сопілці.
— Ми збережемо ці сопілки, — сказав Юм-Юм. — І якщо колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію.
Юм-Юм міцніше вчепився за мене, щоб не впасти з коня. Він притулився головою до моєї спини і сказав:
— Так, Міо, збережімо ці сопілки. І як ти почуєш мою сопілку, то знай, що я кличу тебе. (…)
— А як можна потрапити в Землю Заморську і в Землю Загірну? — спитав я.
— Через міст Вранішньої Зорі, — відповів Юм-Юм.
— А де ж той міст?
— Ми скоро його побачимо, — відповів Юм-Юм.
І ми справді побачили його. Він був високий і довгий, ми не бачили йому кінця. Він весь мерехтів у ранковому сонці, і здавалося, що його зіткано з золотого сонячного проміння.
— Це найдовший міст у світі, — сказав Юм-Юм. — Він з’єднує Острів Зелених Лук із Землею Заморською. Але на ніч наш король наказує підводити його, щоб ми тут, на острові, могли спокійно спати.
— Чому? — здивувався я. — Хто може прийти сюди вночі?
— Лицар Като, — відповів Юм-Юм.
І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів. Так уперше я почув ім’я лицаря Като. Я проказав його вголос:
— Лицар Като.
І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова.
— Атож, жорстокий лицар Като, — сказав Юм-Юм, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик. Ми пригнічено замовкли. (…)
Мелодія з кінофільму «Міо, мій Міо»
У 1987 р. кінематографісти Швеції та Норвегії створили фільм «Міо, мій Міо» (автор сценарію Вільям Елрідж). Композитори стрічки — Бенні Андерссон і Андерс Ельяс. У фільмі вперше прозвучала пісня «Міо, мій Міо», яку виконала учасниця шведської групи «Gemini» Карін Гленмарк. Згодом ця мелодія стала дуже популярною. Слова до неї написала Астрід Ліндґрен:
Я іду разом із татом і міцно тримаю його за руку.
І з високих дерев я чую самотню пташку,
Яка співає про жорстокий світ зовні.
Моє серце щемить, коли я чую голос тата:
«Міо, мій Міо!».
У садку троянд сутеніє, і я бачу мою пташку, яка прагне до неба.
На своїх широких крилах вона летить прямо в небеса,
Летить до темного світу зовні,
І моє серце щемить, коли я чую голос тата:
«Міо, мій Міо!».
За допомогою інтернету перегляньте кінофільм і послухайте пісню «Міо, мій Міо» у виконанні Карін Гленмарк. Висловте враження. Визначте подібності й відмінності між книжкою та фільмом.
За межами Країни Далекої була розташована Країна Чуженецька. Там володарював лицар Като, який мав кам’яне серце і залізний пазур. Він забирав до себе в полон дітей і перетворював їх на зачарованих птахів. Тому в тій країні було дуже багато зачарованих птахів. А ще він своїм залізним пазуром виривав у людей серце і замість нього вставляв холодний камінь. Тому в Країні Чуженецькій було багато людей із кам’яними серцями. Усе, до чого торкався Като, ставало чорним, мертвим. Тому в його країні були Мертвий Ліс, Мертве озеро і чорний замок. Усі остерігалися лицаря Като, але Міо і Юм-Юм не побоялися поїхати в Країну Чуженецьку.
ВІН ЇХАВ ПУЩЕЮ…
Що почув у пісні Жалібника Міо? Які почуття охопили його під впливом тієї пісні?
(…) Ми поїхали далі Пущею, і сотня білих коней подалися за нами. Я відчував, що в повітрі висить таємниця. (…) Раптом серед лісу ми побачили казкову білу хатинку під солом’яною стріхою. Навколо неї росли яблуні. Проти місяця білів яблуневий цвіт. Вікно стояло відчинене, і з хатини долинало клацання. Наче хтось ткав на ткацькому верстаті. (…) Ми зайшли до кімнати й побачили ткалю за верстатом. Вона ласкаво, привітно кивнула нам головою.
— Чого ви тчете вночі? — спитав я.
— Я тчу чарівне полотно, — відповіла вона. — А його треба ткати вночі.
— А з чого ви його тчете, що воно таке гарне?
Вона не відповіла, а почала знов ткати. Вона клацала лядою і стиха наспівувала сама собі:
Місячне сяйво, серця червона кров,
місячне сяйво, срібло й багрянець,
цвіт яблуневий роблять м’яким,
ніжним, як легіт у нічній траві.
Та Жалібник співа свою пісню над лісом. (…)
— Чого той Жалібник співає? — перепитав я.
— Він співає про мою любу доню, яку вкрали в мене.
— Хто вкрав вашу любу доню? — спитав я, але відразу ж і сам здогадався, хто той грабіжник. (…)
— Не назву, бо тоді погасне місяць, — відповіла ткаля. — Місяць погасне, а білі коні заплачуть кривавими слізьми.
— Чого ж вони заплачуть кривавими слізьми? — спитав я.
— Із жалю за своїм лошатком, яке теж украдено, — відповіла ткаля. — Послухай, що співає Жалібник над лісом!
Я стояв серед кімнати й слухав крізь відчинене вікно, як надворі співав Жалібник. Він не один вечір співав мені в трояндовому садку, але я не розумів, про що він співає. А тепер раптом зрозумів. Він співав про всіх, кого вкрали: про любу доню ткалі, про братів Нонно, і про сестричку Їрі, і про багатьох інших дітей, яких полонив жорстокий лицар Като й забрав до свого замку.
Ось чому люди сумували у своїх хатинах на Острові Зелених Лук, і в Землі Заморській, і в Землі Загірній! Вони побивалися за дітьми, за своїми вкраденими дітьми. Навіть білі коні в Пущі мали чого сумувати і плакати своїми кривавими слізьми, тільки-но чули ім’я жорстокого грабіжника.
Лицар Като! Я боявся його! Дуже боявся! Та поки я стояв там, у кімнаті, й слухав спів Жалібника, зі мною сталося щось дивне. Я раптом збагнув, чого проїхав уночі в Пущу. За Пущею починалася прикордонна смуга Країни Чуженецької. Саме туди я й хотів потрапити. Хотів поїхати туди і стати на герць із лицарем Като, хоч страшенно боявся його. Так боявся, що мало не плакав, коли думав, що мені треба зробити. (…)
Звільнити світ від лицаря Като міг тільки королевич Міо. Так йому було призначено долею. Спочатку він того не знав, навіть не здогадувався, що саме для того народився. Але про це знав казковий тато-король. Він знав, що його син має поїхати до Країни Чуженецької й стати на шлях героя.
ЗАЧАРОВАНІ ПТАХИ
Чи страшно було Міо, коли він потрапив у Країну Чуженецьку? Знайдіть цитати на підтвердження вашої думки.
(…) — Країна Чуженецька, — прошепотів Юм-Юм. — Це вхід до Країни Чуженецької.
Міраміс завзято опирався. Він ставав дибки й так іржав, що нам важко було слухати його. Ми чули тільки те страхітливе іржання. Бо за ущелиною була глуха пітьма. Глуха, а однаково небезпечна. (…) Я знав, що мушу їхати в ту пітьму. Але вже не боявся. Тепер, коли я довідався, що мені тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину, я посміливішав. Адже це моя доля. Може, я й не повернуся з цієї мандрівки, та однаково такого страху, як перше, в мене вже не було.
Я погнав Міраміса в пітьму. Кінь збагнув, що я не дозволю йому повернутися назад, тому блискавично проскочив крізь вузьку браму й помчав далі темними шляхами Країни Чуженецької. Ми їхали крізь ніч, нас огортала чорна пітьма, ми не знали, куди веде нас дорога. Та зі мною був Юм-Юм. Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому. (…)
Зненацька Міраміс зупинився. Ми досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. (…) То була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Я зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. О, як мені було їх шкода! Вони ніби благали допомоги. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.
На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, небезпечне, моторошне око, що дивилося на нас із ночі і бажало нам зла.
Замок лицаря Като! Там, на другому боці чорної води, мешкав мій ворог, і я приїхав сюди, щоб стати з ним на герць. Лихе око, що дивилося з-за озера, вжахнуло мене, хоч я твердо поклав собі не боятися. Але ж як я, такий малий, міг перемогти лихого, жорстокого лицаря Като?
— Тобі потрібен меч, — сказав Юм-Юм. (…)
Для боротьби героям потрібна зброя, бо без неї не можна виграти поєдинок. У повісті-казці Астрід Ліндґрен для Міо знаходиться така зброя. Старий дідок Ено, з яким хлопці поділилися хлібом, показав їм шлях (через Мертвий Ліс) до Зброяра, котрий мав дати Міо чарівний меч, що розсікає камінь, бо в Като кам’яне серце. Ще Ено попередив героїв, що в Країні Чуженецькій за всіма стежать вивідувачі — шпигуни, нишпорки Като. Вони вишукують «ворогів», щоб Като їх знищив. Тому їх треба остерігатися.
У МЕРТВОМУ ЛІСІ
- Як втрата Міраміса вплинула на Міо? Які почуття він переживає?
- Хто і як допомагає йому морально?
Не встигли ми зачинити за собою двері Енонової хатини, як почули іржання Міраміса, гучне й розпачливе. Кінь неначе кликав мене: «Міо, допоможи мені!». (…)
— Вивідувачі спіймали мого Міраміса! — крикнув я, не думаючи про те, чи мене хтось почує, чи ні.
— Кажу тобі, цить! — прошепотів Юм-Юм. — А то й нас спіймають.
Але я не слухав його. Міраміс, мій любий кінь! Вони спіймали мого коня і хочуть забрати його від мене! А він же найкращий кінь на світі! (…)
Він шалено іржав і ставав дибки, щоб звільнитися. Та його оточило п’ятеро чорних вивідувачів, і двоє тримали за уздечку. (…) Ми з Юм-Юмом підкралися до них скільки було змоги й залягли за каменем, тому чули кожне їхнє слово.
— Переправимо коня в чорному човні навпростець через Мертве Озеро, — сказав один із них.
— Так, навпростець через Мертве Озеро до лицаря Като, — сказав другий.
Мені кортіло крикнути, щоб вони не чіпали мого коня, але я стримався. Бо коли й мене спіймають вивідувачі, хто тоді стане на герць із лицарем Като? Ох, чому якраз мені судилося стати з ним на герць? Лежачи за каменем, я щиро жалкував, що не залишився вдома в свого тата-короля, де б у мене ніхто не вкрав коня. Я й далі чув квиління зачарованих птахів над озером, але вже не переймався ними. Нехай собі залишаються зачарованими, аби тільки я повернув свого золотогривого Міраміса.
— Хтось, мабуть, перейшов кордон, — сказав один вивідувач. — Хтось, мабуть, приїхав цим білим конем. Серед нас є ворог.
— То й добре, що серед нас, — мовив другий. — Нам буде легше його спіймати. І лицареві Като буде легше його розтоптати й знищити.
Від цих слів я здригнувся. Це ж я ворог, що перейшов кордон! Це ж мене лицар Като хоче розтоптати й знищити! Я ще дужче пожалкував, що приїхав сюди. Я тужив за своїм татом-королем. Я б так хотів, щоб він прийшов сюди й допоміг мені. Я б сказав йому: «Я знаю, що ви хочете, щоб я став на герць із лицарем Като, але прошу вас, дозвольте мені не змагатися з ним! Допоможіть мені повернути Міраміса, і ходімо звідси! (…) Я не хочу тут довше залишатися! Я хочу бути з вами. Хочу повернутися додому на Острів Зелених Лук разом із Мірамісом».
І ось коли я лежав за скелею і думав так, мені здалося, наче я почув голос свого тата-короля. Може, я тільки уявив собі це, а проте мені справді здалося, що я почув татів голос.
— Міо, мій Міо, — сказав він.
І більше нічого. Та я збагнув, що він хотів, щоб я був відважний, не лежав за каменем і не плакав, як дитина, хоч вивідувачі й забрали в мене Міраміса. Адже я був уже не той Міо, що будував курені в трояндовому садку, мандрував пагорбами Острова Зелених Лук і грав на сопілці, а лицар. Я був лицар, але добрий лицар, не такий, як Като. А лицар повинен бути мужній і не плакати. Тому я не плакав, хоча вивідувачі потягли Міраміса до озера й завели у великий чорний човен. (…) Потім човен зник, але я не плакав. Бо я був лицар.
Не плакав? Ще й як плакав! Лежав за каменем і ридав ридма. Добрий лицар повинен казати правду, то я плакав. Плакав за Мірамісом. (…)
Юм-Юм нахилився і поклав руку мені на плече.
— Годі тобі плакати, Міо, — сказав він. — Пора йти до Зброяра. Тобі потрібен меч.
Я ще не наплакався, але проковтнув сльози. Проковтнув через силу, і ми рушили шукати Зброяра. (…)
На героїчному шляху на Міо і Юм-Юма чигатиме ще чимало небезпек. За хлопцями погналися вивідувачі, але старе дерево захистило їх. Коли слуги Като знов наздогнали їх, скеля розступилася і вони опинилися всередині гори. Потім юні герої загубилися в темній печері і страх повернувся до Міо. Але у важкий момент несподівано надійшла допомога.
НАЙГЛИБША ПЕЧЕРА В НАЙЧОРНІШІЙ ГОРІ
Як Міо і Юм-Юм знайшли один одного в печері?
(…) Ми з Юм-Юмом узялися за руки й рушили в глиб гори. Ми відчували себе малими й заблуканими, а до найглибшої печери, мабуть, треба було далеко йти.
— Якби ця гора не була така моторошна, — сказав Юм-Юм. — І якби ці ходи не були такі темні, а ми не були такі малі й самітні.
Ми йшли і йшли. Ходи розгалужувалися на всі боки. Вони утворювали ціле плетиво. (…) Я зупинився, щоб напитись. Напившись, я обернувся до Юм-Юма, але його ніде не було. Він зник. Мабуть, не помітив, що я зупинивсь напитися води, й пішов собі далі. (…)
— Юм-Юме, де ти? — щосили крикнув я.
Але мій голос прозвучав тільки якимось страхітливим шепотом. Це була дивна гора. Її стіни вбирали мій голос, приглушували його до шепоту. А той шепіт вертався назад. Багаторазовою луною котився в порожнистій горі. (…)
О, як я злякався! (…) Тепер у мене не було вже ані Міраміса, ані Юм-Юма. Я залишився сам-один. Я плакав і жалкував, що приїхав сюди. Я не розумів, як мій тато-король міг захотіти, щоб я поїхав у Країну Чуженецьку і став до бою з лицарем Като. (…) Я вперше подумав, що мій тато-король не зовсім справедливий, бо це він послав мене в таку небезпечну подорож. Та поки я лежав і плакав, отак собі думаючи, мені здалося, ніби я почув татів голос. Я знав, що це мені тільки здалося, а однаково я виразно почув, як він сказав:
— Міо, мій Міо.
І більше нічого. Але цими словами тато ніби хотів сказати мені, щоб я так не побивався, не занепадав духом. І я подумав, що, може, все-таки знайду Юм-Юма.
Я підвівся з кам’яної долівки. А коли підводився, з моєї кишені щось випало. То була сопілка, яку мені вирізав Нонно. (…) І я подумав: а що, як я й тепер заграю на сопілці? Що, як я заграю стародавню мелодію пастухів, якої нас навчив Нонно? (…) І я заграв стародавню мелодію. Ох, як дзвінко, чисто вона зазвучала! (…) Я дограв її до кінця, тоді прислухався. І далеко, дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та я знав, що це Юм-Юм відповідає мені. Ох, як я зрадів! Зроду так не радів! (…) Його гра помалу ближчала, і я намагався йти в той бік, звідки вона долинала. Стародавня мелодія озивалася на мою гру дедалі ближче, чіткіше й голосніше. І враз у темному ході переді мною з’явився Юм-Юм. Юм-Юм, мій найкращий друг! Я простяг руку і доторкнувся до нього. Тоді поклав руку йому на плече, бо хотів переконатися, що це справді він. І то був він. Мій найкращий друг! (…)
На шляху до перемоги Міо і Юм-Юму допомагає сама природа — ліс, озеро, гори. А ще зачаровані птахи. Одна зачарована пташка пожертвувала собою і загасила крилами смолоскип, щоб вивідувані не побачили хлопців. Це була донька ткалі — Мілімані, яка згоріла у вогні.
Зброяр дав Міо чарівний меч, здатний розтинати камінь. Саме цим мечем герой мав убити Като. Але хлопці потрапили у в’язницю, і Като викинув меч Міо в озеро. Міо і Юм-Юм умирали з голоду, та знов сталося диво: ложечка сестрички Їрі виявилася чарівною й нагодувала їх. Зачаровані птахи дістали з озера меч, а плащ Міо зробив його невидимим. У цьому плащі він пробрався в покої Като.
СТРАШНІШОГО МЕЧА Я ЩЕ НЕ БАЧИВ У СВОЄМУ ЗАМКУ
Що дивне помітив Міо в очах лицаря Като під час вирішального поєдинку?
(…) Я накинув плаща на плечі. Чарівна тканина блищала так яскраво, що могла освітити весь замок лицаря Като. Проте Юм-Юм сказав:
— Я тебе не бачу, Міо, хоч і знаю, що ти біля мене. Я почекаю тебе тут, поки ти повернешся.
— А якщо я ніколи не повернуся? — сказав я і замовк. Адже я не знав, хто переможе в цьому останньому бою: я чи лицар Като.
У нашій в’язниці на довгу хвилю запала тиша. Потім Юм-Юм сказав:
— Якщо ти ніколи не повернешся, Міо, ми будемо думати один про одного. Будемо думати один про одного, скільки нам вистачить сили.
— Так, Юм-Юме. Своєї останньої години я думатиму про тебе і про свого тата-короля.
Я махнув мечем, і він розітнув залізні двері, ніби вони були з тіста. (…) Скрізь і в залах, і в коридорах, і на сходах стояли його вивідувачі. Весь темний, понурий замок був повний чорних вивідувачів. Та вони мене не бачили. І не чули. А я поспішав до покою лицаря Като.
Я вже не боявся. Ніколи ще я не відчував такої відваги. Я вже був не тим Міо, що споруджував курені в трояндовому садку і грався на Острові Зелених Лук. Я був лицар на бойовій стежці й чимдуж біг до покою лицаря Като. Я поспішав. Мій чарівний плащ маяв у мене за плечима, маяв і яскрів у темному замку, а я мчав до покою лицаря Като.
Меч у моїй руці палахкотів, мов полум’я, яскрів і мінився. Я не відпускав руків’я і мчав до покою лицаря Като. Я думав про свого тата-короля. І знав, що й він думає про мене. Ось-ось почнеться бій. Він мене не лякав. Я був безстрашним лицарем з мечем у руці. І я мчав до покою лицаря Като. (…)
Я відчинив двері. Лицар Като сидів біля кам’яного столу спиною до мене. Навколо нього повітря було просякнуте злом.
— Обернися, лицарю Като! — сказав я. — Зараз почнеться твій останній герць!
Він обернувся. Я зірвав із себе плаща і став перед ним з мечем у руці. Його страшне обличчя скривилось і посіріло, а в страшних очах заблисли ляк і ненависть. Він квапливо схопив свого меча, що лежав біля нього на столі. І так почався його останній герць.
Лицар Като теж мав страшного меча. Але не такого страшного, як мій. Мій меч дзвенів, яскрів і палахкотів, розтинав повітря, мов блискавка, і безжально відбивав удари лицаря Като.
Цілу годину тривав той герць, на який чекали тисячі й тисячі років. Мовчазний, моторошний двобій. Мій меч блискавкою літав у повітрі й стинався з мечем лицаря Като. Та нарешті я вибив меча з його руки. Лицар Като стояв переді мною без зброї і знав, що двобій скінчився. Тоді він роздер на грудях свою чорну оксамитову куртку і крикнув:
— Дивись, щоб ти влучив у серце! Дивись, щоб ти влучив просто в моє кам’яне серце! Воно мене так довго муляло й так мене ятрило!
Я глянув йому у вічі й помітив щось дивне. Помітив, що лицар Като прагне позбутися свого кам’яного серця. Може, найдужче ненавидів лицаря Като сам лицар Като.
Я, не зволікаючи, підняв свого полум’яного меча, підняв на таку висоту, що прохромив наскрізь страшне кам’яне серце лицаря Като. Тієї миті він зник. Так, наче його й не було. Але на підлозі лишилася купа каміння. Тільки купа каміння і залізний пазур. (…)
МІО, МІЙ MIO
Які дива відбулися після загибелі лицаря Като?
Настав ранок, гарний погідний ранок. Ясно світило сонце, й легенькі подмухи літнього вітру ворушили мені чуба. Я вихилився з вікна і глянув на озеро. Воно радісно синіло, і в ньому віддзеркалювалося сонце. (…) Я уявив собі, як бризнула б вода, якби я щось кинув у неї з такої висоти. Я не мав чого кидати, крім меча, і я кинув його. Приємно було дивитися, як він летів у повітрі і як бризнула на всі боки вода, коли він упав у неї. Меч зник у глибині… Треба було швидко вертатися до Юм-Юма. Я знав, що він тривожиться й чекає на мене.
Я побіг тим самим шляхом, що годину тому мчав сюди. (…) Скрізь було тихо й порожньо, і я злякався, що Юм-Юм також зник. Я побіг ще швидше. Та коли наблизився до вежі, то почув, що Юм-Юм грає на сопілці. Я зрадів і заспокоївся. Я відчинив двері до нашої в’язниці й побачив на долівці Юм-Юма. Він увесь засяяв мені назустріч, схопився з долівки і сказав:
— Я дуже тривожився, тому весь час грав на сопілці.
— Тепер уже нема чого тривожитися, — відповів я.
Ми обидва були такі раді, що тільки дивились одне на одного й сміялися. Ми взялися за руки й вибігли із замку лицаря Като. Ми опинилися на подвір’ї. І хто б, ви думали, кинувся мені назустріч? Міраміс! Мій золотогривий Міраміс! Побіч нього бігло біле лошатко. Міраміс підскочив до мене. Я обняв його за шию, пригорнувся до його чудової голови… Посеред подвір’я стримів стовп, а біля нього лежав ланцюг. І я збагнув, що Міраміс теж був зачарований. Він був тим чорним конем, що вночі стояв тут, прив’язаний ланцюгом. А лошатко було не інакше як те, що його лицар Като викрав із Пущі. Це через нього сто білих коней плакали кривавими сльозами. Тепер їм уже не доведеться плакати. (…)
Ми сіли на Міраміса, а лошатко чимдуж побігло за нами. Ми виїхали з замку, і тієї миті почули щось дивне й страшне. Почули позад себе такий жахливий гуркіт, що аж земля задрижала. То розвалився замок лицаря Като, за одну мить обернувся у величезну купу каміння. Не було вже вежі, не було порожніх зал, не було ні темних кручених сходів, ні вікон галереї, не було нічого. Була тільки величезна купа каміння. (…)
На кам’яній плиті під самою кручею стояла зграйка дітей. Вони, видно, чекали на нас, бо кинулись нам назустріч, і їхні обличчя засяяли.
— О, та це ж брати Нонно! — вигукнув Юм-Юм. — I сестричка Їрі, і всі решта! Зачарованих птахів уже немає!
Ми зіскочили з Міраміса. Діти оточили нас. Вони трохи бентежились, але були радісні й привітні. (…)
Я обвів поглядом дітей і спитав:
— А хто з вас ткалина дочка?
Запала тиша. Діти мовчали.
— Хто з вас ткалина дочка? — спитав я вдруге, бо хотів сказати їй, що мій плащ підшитий тканиною, яку виткала її мати.
— Ткалина дочка звалась Мілімані, — озвався нарешті брат Нонно.
Діти розступилися. На кам’яній плиті біля самої води лежала дівчинка. Я підбіг до неї і став навколішки. Дівчинка не ворушилася і не розплющувала очей. Вона була мертва. Її личко було біле, як сніг, і маленьке, а тіло геть обпалене.
— Вона налетіла на смолоскип, — пояснив брат Нонно.
Мене охопив розпач. Мілімані загинула через мене! Як я міг радіти, як міг тішитись, коли Мілімані загинула через мене!
— Не сумуй, — сказав брат Нонно. — Мілімані сама цього хотіла. Вона зумисне налетіла на смолоскип, хоч знала, що її крила спалахнуть. (…)
— Загорнімо її в мій плащ, загорнімо в ту тканину, яку виткала її мати.
Я загорнув Мілімані у свій плащ, підбитий чарівною тканиною. Та тканина була м’якіша за яблуневий цвіт, ніжніша за нічний легіт, що пестить траву, тепліша за червону кров серця, і її виткала мати Мілімані. (…) І сталося диво! Мілімані розплющила очі й глянула на мене. Хвилину вона ще лежала нерухомо і тільки дивилася на мене. Потім сіла і вражено повела очима навколо. Мабуть, побачене дуже вразило її, бо вона сказала:
— Яке блакитне озеро!
Тільки це й сказала. Тоді скинула з себе плаща й підвелася. На тілі в неї не лишилося жодного опіку. Ми дуже зраділи, що вона ожила. (…)
Я глянув на гору по той бік озера… На озері з’явилося більше човнів. Вони один за одним випливали з ущелини та заток, і в них сиділи незнайомі люди. Бліді, виснажені люди, що вражено, захоплено дивилися на сонце й на блакитну воду. Адже вони досі ніколи не бачили сонця. А тепер воно ясно світило над озером, над навколишніми скелями, і всюди було гарно й весело. Тільки велика купа каміння на замковій скелі була негарною. Та я подумав собі, що колись вона заросте мохом. (…)
Тепер ми мали сто коней, тож не було потреби йти далі пішки. Кожна дитина мала коня. Сам я сів на Міраміса, а Юм-Юм, як завжди, позад мене, бо не хотів їхати на жодному коні, крім Міраміса. Одна дівчинка, найменша з усіх, їхала на лошатку. Ми мчали Пущею, і яка ж гарна була та сотня білих коней у місячному сяйві! (…)
Був уже ранок, коли ми досягли мосту Вранішньої Зорі. Він сяяв золотим промінням. Вартові спустили його, і сто білих коней, витягнувши шиї, метляючи гривами, помчали ним, як вітер. Вартові стояли й тільки вражено дивилися на нас. Раптом один із них схопив ріг і засурмив так, що луна покотилася по цілому Острову Зелених Лук. І з усіх хатин почали вибігати люди, ті, що сумували й тужили за своїми викраденими дітьми. Вони побачили, що діти повертаються на білих конях, що жодне з них не пропало, всі повернулися додому. (…)
І враз я побачив його. Побачив свого тата-короля. Він стояв на тому самому місці, де я його залишив, коли їхав до пущі й до Країни Чуженецької. Він простяг до мене руки. Я кинувся в його обійми, міцно обхопив його за шию, а він пригорнув мене до себе і прошепотів:
— Міо, мій Міо!
Бо мій тато-король дуже любить мене, а я дуже люблю його. (…)
(Переклад Ольги Сенюк)
Теорія літератури
Порівняння (у художній літературі) — зіставлення одного предмета, явища, події з іншими, у яких особливості означуваного виявлені більш яскраво й виразно. Порівняння глибше розкривають сутність предмета, явища, події, містять оцінювання або емоційне ставлення.
Ілон Вікланд і Астрід Ліндґрен
Шведська художниця та ілюстраторка Ілон Вікланд, яка живе в Стокгольмі, ще у двадцятирічному віці зустрілася з Астрід Ліндґрен, якій сподобалися її роботи. Це стало початком тривалої співпраці. «Міо, мій Міо» — перша книжка, яку проілюструвала 1954 р. Ілон Вікланд. Вона створила ілюстрації й до інших творів письменниці: «Карлсон, який живе на даху», «Роня, дочка розбійника», «Брати Лев’яче серце» тощо. 2006 р. Ілон Вікланд передала майже 800 ілюстрацій Музею дитячого будинку в м. Хаапсалі.
Роздивіться ілюстрації Ілон Вікланд до твору «Міо, мій Міо». Як ви думаєте, чому мисткиня виконала їх у чорно-білій гамі?
CLASSROOM
Усно
1. Про що мріяв Міо і як здійснилися його мрії?
2. Які загрози несли людям лицар Като і його країна?
3. Хто і яким чином міг подолати лицаря Като?
4. У які моменти твору звучать слова тата-короля «Міо, мій Міо»? Прокоментуйте.
5. Розкажіть про подвиги персонажів твору. Які сили їм допомагали?
Аналіз та інтерпретація
6. Охарактеризуйте образ Міо до того і після того, як він потрапив у казковий світ. Як змінювався характер героя? Що вплинуло на ці зміни?
7. Порівняйте Країну Далеку і Країну Чуженецьку.
8. Знайдіть у творі порівняння (в описах коня Міраміса; тканини, у яку загорнули мертву Мілімані; старовинної мелодії; Країни Далекої; Країни Чуженецької). Яку роль відіграють порівняння в тексті?
Письмово
9. Напишіть твір-роздум на тему «Як народжується мужність?» (10-12 речень) за повістю-казкою «Міо, мій Міо».
Цифрові технології
10. Створіть пост для соцмереж про літературний твір або кінофільм «Міо, мій Міо».
Дослідження
11. Дослідіть значення виразу «стати на герць». Чому перекладачка твору використала саме цей вислів у творі? Знайдіть епізоди, у яких його вжито. Прокоментуйте.
Ваша творчість
12. Намалюйте персонажів (1-3) повісті-казки «Міо, мій Міо» та опишіть (словами) особливості їхніх характерів.
Проєкт
13. Створіть карту казкової подорожі Міо і Юм-Юма. Прокоментуйте.
14. Створіть модель замку тата-короля або лицаря Като (одну за вибором). Прокоментуйте.
У команді
15. Об’єднайтеся у дві команди. Гра «Хто і де?». Кожна команда добирає уривки з твору (7-8) про місця подій. Коли одна команда виразно читає уривок, іншій команді необхідно назвати, де відбувається подія і хто з персонажів у ній бере участь.
Життєві ситуації
16. Коли й чому Міо відчував страх? А що викликає страх у вас? Напишіть 3-5 порад на тему «Як боротися зі своїми страхами ».
17. Чому Міо не помилував лицаря Като? Як би ви вчинили на місці хлопчика?
18. Що для вас означає поняття «захист Вітчизни»? Як потрібно захищати Батьківщину?
Перевірте себе
https://academia-nikolenko-6klas.com.ua/check-yourself/