Розділ 2. Пригоди і фантастика
Жуль Верн (1828-1905)
Ті, хто мріють, високо літають!
Марко Вовчок
«Усе, що людина здатна уявити, можна втілити в життя!» — сказав французький письменник Жуль Верн. Він першим поєднав літературу з науковими винаходами. У своїх романах передбачав опанування небесного простору на повітряних кулях, гелікоптерах і ракетах, описував запуск штучних супутників Землі, міжпланетні подорожі, атомні підводні човни, вигадав акваланги, телебачення, відеозв’язок тощо. Багато передбачень митця здійснилися в наш час.
Жуль-Габріель Верн народився 8 лютого 1828 р. в родині адвоката на острові Фейдо, у м. Нанті (Франція). Зростав у морському місті, що викликало в нього бажання мандрувати. Утікши з дому в одинадцятирічному віці, записався юнгою на корабель. Батькам удалося вчасно повернути сина додому.
Закінчивши семінарію і Королівський коледж у м. Нанті, Жуль Верн вирушив до Парижа вивчати право. Батько мав надію, що син допомагатиме йому в адвокатській конторі. Жуль Верн став студентом Сорбоннського університету й під час навчання дуже полюбив театр і літературу. Згодом залишився в Парижі, щоб займатися літературною діяльністю.
1863 р. Жуль Верн написав перший науково-фантастичний роман «П’ять тижнів на повітряній кулі». Він називав цей твір «географічним романом», що започаткував серію творів «Надзвичайні морські подорожі».
Коли в Жуля Верна з’являлися гроші й вільний час, він вирушав у тривалі подорожі. Побував в Англії, Португалії, Алжирі, Швеції, Данії та інших країнах. Звідусіль привозив сюжети для нових романів, які подобалися його сучасникам і нині викликають значний інтерес.
У своїх найвідоміших творах — «Діти капітана Гранта» (1867), «Двадцять тисяч льє під водою» (1869), «Таємничий острів» (1874), «П’ятнадцятирічний капітан» (1978) — Жуль Верн утверджує непереможну силу людського духу, наукових знань і нестримної фантазії героїв та героїнь.
Жуль Верн — дослідник
Роман «П’ятнадцятирічний капітан» став сімнадцятим у серії «Незвичайні морські подорожі» (усього серія налічує 54 твори). Жуль Верн детально продумав план мандрівки персонажів, визначив місця, де мали відбуватися події, заздалегідь підготував картки — записи й вирізки з газет і журналів. Завжди ретельно збирав матеріали для майбутніх книг. Проте коли дійшов до опису пригод в Африці, зрозумів, що його теоретичних знань недостатньо, хоча він спирався на дослідження відомого англійського мандрівника Девіда Лівінґстона. Тому Жуль Верн на яхті «Сен-Мішель III» вирушив у подорож Середземним морем, дістався Алжиру — країни на півночі Африки, де на власні очі побачив природу, населення, культуру краю, який описував у творі.
Теорія літератури
Роман — великий за обсягом прозовий твір, у якому діє значна кількість персонажів, розгалужена система подій, що відбуваються протягом тривалого періоду часу. За змістом виокремлюють чимало різновидів роману — пригодницький, історичний, науково-фантастичний, філософський та ін.
Ознаки пригодницького роману
- Зображення численних пригод персонажів.
- Стрімкий розвиток сюжету, поєднання кількох гостросюжетних ліній.
- Ситуації випробування, переслідування, розгадування.
- Характери персонажів подано в розвитку, вони змінюються внаслідок пережитих пригод.
- Наявність численних таємниць, загадок, дивних обставин.
- Місце дії — світ далеких країн, екзотичної природи, стихій тощо.
- Поєднання різних типів оповіді (від імені автора і персонажів).
- Значна кількість детальних описів природи (пейзаж), зовнішності людей (портрет) та ін.
«П’ятнадцятирічний капітан» (1877-1878)
Події пригодницького роману Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» стрімко розгортаються спочатку на просторах Атлантичного і Тихого океанів, а згодом — на березі невідомої африканської країни. Під час морської подорожі екіпаж шхуни «Пілігрим» мав зібрати продукцію від полювання на китів, а також безпечно доправити до Америки дружину судновласника місіс Велдон разом із сином, п’ятирічним Джеком.
Після нещасного випадку — загибелі всіх моряків — пасажири судна довірили свої життя юному Діку Сенду (він служив юнгою на кораблі). У романі йдеться про надзвичайну силу волі й мужність п’ятнадцятирічного хлопця, котрий узяв на себе відповідальність за долю людей. На чолі з ним невеличкий загін здійснив виснажливий і небезпечний перехід крізь джунглі Африки, потрапив у полон до работоргівців1, відчув ворожість місцевих тубільців2. Цей маршрут визначили трагічні обставини й підступні дії злодіїв, протистояти яким змушений був юний капітан.
1 Работоргівля — продаж-купівля людей. Початок торгівлі полоненими мешканцями африканських країн сягає XV ст.
2 Тубільці — загальна назва місцевих жителів, які мешкали на якійсь території до того, як її почали заселяти (або завойовувати) інші панівні народи, чужинці.
Це історія про дорослішання головного героя, який із кмітливого юнги перетворився на справжнього капітана. Змальовуючи пригоди Діка Сенда та його друзів, письменник знайомить читачів/читачок із природою африканського континенту, докладно розповідає про клімат, рослинний і тваринний світ, звичаї місцевого населення, видатних дослідників/дослідниць. Багато цікавого про природу Африки розповідає вчений-натураліст Бенедикт, який постійно потрапляє в різні історії через надмірне захоплення комахами. У романі поєднано розповідь про пригоди героїв із цікавими фактами з географії, біології, фізики. Також у творі чимало роздумів, пов’язаних із питаннями життєвих цінностей і взаємодії людини з довкіллям. Значна частина роману присвячена проблемам рабства, засудженню насильства, підступності та агресії.
П’ятнадцятирічний капітан
(Уривки)
І частина
Розділ перший. Шхуна-бриг «Пілігрим1»
Зверніть увагу на назви географічних об’єктів у цьому розділі. Покажіть їх на мапі. Яким маршрутом мала рухатися шхуна-бриг «Пілігрим»?
1 Пілігрим (з лат. piligrim — чужоземець, чужинець) — мандрівник-богомолець, подорожній, прочанин.
2 лютого 1873 року шхуна-бриг «Пілігрим» перебувала під 43°57′ південної широти і 165°19′ західної довготи. Це судно водотоннажністю в чотириста тонн було споряджене до Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях.
«Пілігрим» належав заможному каліфорнійському судновласнику Джемсу Велдону; керував судном протягом багатьох років капітан Ґуль.
Джемс Велдон щороку виряджав цілу флотилію суден у північні моря, за Берингову протоку, а також у моря Південної півкулі, до Тасманії та до мису Горн. «Пілігрим» вважали одним із найкращих кораблів флотилії. Він мав чудовий хід. Бездоганне оснащення давало йому можливість разом із невеличкою командою доходити до самого кордону суцільної криги Південної півкулі.
(…) На «Пілігримі» під керуванням капітана Ґуля, чудового моряка і одного з найкращих гарпунників південної флотилії, було п’ятеро досвідчених матросів і один новачок. Цього було недостатньо: полювання на китів вимагає присутності досить великого екіпажу для обслуговування шлюпок і для розбирання здобутих туш. (…)
Шхуна-бриг щойно закінчила китобійну кампанію на кордоні Південного полярного кола, проте в її трюмах залишалося ще чимало місця для китового вуса і чимало бочок, не заповнених ворванню1. Уже на той час китовий промисел був нелегкою справою. (…)
1 Справжні кити дають мисливцям ворвань (китовий жир) — цінну промислову сировину — і китовий вус. Китовий вус — рогові пластини — використовують для виготовлення різних виробів. Смугачі дають лише ворвань, пластини китового вуса в них розвинуті слабко.
Постійна команда «Пілігрима» була не вельми вдоволена: шхуна-бриг не дібрала щонайменше двісті бочок ворвані. Ніколи ще результати промислу не були такими мізерними.
Найбільше був незадоволений капітан Ґуль. Самолюбність славетного китобоя глибоко вразила невдача: уперше він повертався з такою скупою здобиччю, тому проклинав ледарів і гультіпак, які зірвали промисел. Даремно намагався він набрати в Окленді новий екіпаж: моряки були вже зайняті на інших китобійних суднах. Довелося відмовитися від сподівання вщерть навантажити «Пілігрим». Капітан Ґуль збирався вже піти з Окленда, коли до нього звернулися з проханням узяти на борт пасажирів. Відмовити він не міг.
Місіс Велдон, дружина власника «Пілігрима», її п’ятирічний син Джек та їхній родич, якого всі називали «кузен Бенедикт», саме перебували в Окленді. Вони приїхали туди із Джемсом Велдоном, який зрідка відвідував Нову Зеландію у торгових справах, і мали намір разом із ним повернутися до Сан-Франциско. Проте у переддень від’їзду маленький Джек серйозно занедужав. Джемс Велдон змушений був їхати до Америки в термінових справах, і він поїхав, залишивши дружину, хвору дитину та кузена Бенедикта в Окленді. Минуло три місяці, три важкі місяці розлуки. (…) Саме в цей час «Пілігрим» прийшов до Оклендського порту. (…)
Місіс Велдон, досвідчена мандрівниця, яка не раз супроводжувала чоловіка у його далеких подорожах, була хороброю жінкою і не боялася моря; їй було близько тридцяти років, і вона вирізнялася неабияким здоров’ям. Вона знала, що капітан Ґуль — чудовий моряк, якому Джемс Велдон цілком довіряв, а «Пілігрим» — надійний корабель і на гарному рахунку серед американських китобійних суден. І якщо вже випала нагода, гріх нею не скористатися. І місіс Велдон зважилася здійснити плавання на борту судна невеликого тоннажу.
Ясна річ, кузен Бенедикт мав супроводжувати її. Кузену було років п’ятдесят. Незважаючи на солідний вік, його не можна було випускати самого з дому. Швидше сухоребрий, аніж худий, і не те щоб високий, але якийсь довготелесий, з велетенською скуйовдженою головою, із золотими окулярами на носі — таким був кузен Бенедикт. На перший погляд у цьому довгов’язому чолов’язі можна було розпізнати одного з тих вельмишановних учених, сумирних і щиросердих, яким на роду написано завжди залишатися дорослими дітьми, жити на світі років до ста і померти з душею немовляти. «Кузеном Бенедиктом» звали його не лише члени родини, але й сторонні — такі простодушні добряки сприймаються як спільні родичі.
Кузен Бенедикт ніколи не знав, куди йому подіти свої довгі руки й ноги; важко було знайти людину більш безпомічну і несамостійну. (…) Але в нього було щире серце. Він залюбки допомагав би людям, якби вмів це робити. (…)
Варто, одначе, уточнити, що кузена Бенедикта ніхто б не наважився назвати неробою. Навпаки, це був невтомний трудівник. Єдина пристрасть — природнича історія — цілком поглинала його. (…)
Ким же був у такому разі кузен Бенедикт? Лише ентомологом1, і ніким іншим! На це можна заперечити, що ентомологія є частиною природничої історії, яка займається вивченням усіх членистих. Загалом це так. Але зазвичай у поняття «ентомологія» вкладається більш обмежений зміст. Цей термін застосовується лише для позначення науки про комах, тобто членистих безхребетних, у тілі яких розрізняють три частини — голова, груди і черевце — і які мають одну пару члеників і три пари ніг, через що їх і назвали шестиногими. Тож кузен Бенедикт був ентомологом і присвятив усе своє життя вивченню комах. (…)
1 Ентомолог — учений-зоолог, який вивчає комах.
Щоб домалювати портрет цього дивака, розкажемо, що він вирішив супроводжувати містера й місіс Велдон до Нової Зеландії виключно заради того, аби задовольнити свою пристрасть до нових відкриттів в ентомології. У Новій Зеландії йому вдалося збагатити свою колекцію кількома рідкісними екземплярами, і тепер кузен Бенедикт зі зрозумілим нетерпінням рвався назад, до Сан-Франциско, бажаючи якомога швидше розсортувати цінні надбання у ящики у своєму робочому кабінеті.
Оскільки місіс Велдон із сином поверталися додому на «Пілігримі», то цілком зрозуміло, що кузен Бенедикт їхав разом із ними. (…)
Протягом трьох днів стоянки «Пілігрима» у Вайтематі місіс Велдон встигла зробити всі приготування до від’їзду. Вона дуже поспішала, бо не хотіла затримувати відправлення судна. Розрахувавшись із туземною прислугою, вона 22 січня перебралася на «Пілігрим» разом із Джеком, кузеном Бенедиктом і старою служницею Нан.
Кузен Бенедикт з усіма застереженнями вклав свою безцінну колекцію в особливу жерстяну коробку, яку носив на ремені через плече. (…)
Коли місіс Велдон та її супутники піднялися на борт шхуни-брига і настала хвилина зніматися з якоря, капітан Ґуль підійшов до своєї пасажирки і сказав:
— Само собою зрозуміло, місіс Велдон, ви приймаєте на себе всю відповідальність за те, що обрали «Пілігрим» для плавання через океан.
— Які дивні слова, капітане Ґуль?
— Я змушений нагадати вам про це, місіс Велдон, бо не отримав жодних вказівок від вашого чоловіка. Це по-перше. А по-друге — шхуна-бриг в розумінні безпеки, звичайно, поступається пакетботам, спеціально пристосованим для перевезення пасажирів.
— Як ви вважаєте, містере Ґуль, якби мій чоловік був тут, чи наважився би здійснити це плавання на «Пілігримі» разом зі мною і своїм сином?
— О, так. Жодних сумнівів! — відповів капітан. — Я і сам, не замислюючись, узяв би на борт «Пілігрима» свою сім’ю. «Пілігрим» — чудове судно, незважаючи на те, що цього року невдало закінчило промисловий сезон. Я впевнений у ньому, наскільки може бути впевненим у власному судні моряк, який командує ним уже багато років. Я поставив вам це запитання, місіс Велдон, лише для очищення совісті та ще для того, аби зайвий раз перепросити за те, що у мене немає можливості надати вам зручності, до яких ви звикли.
— Якщо вся справа зводиться лише до зручностей, капітане Ґуль, це не зупинить мене. Я не належу до тих вередливих пасажирок, які дошкуляють капітанам скаргами на тісняву кают і поганий стіл.
Поглянувши на свого маленького сина, якого вона тримала за руку, місіс Велдон закінчила:
— Отже, рушаймо, капітане!
Капітан Ґуль тієї ж миті наказав підняти якір. За короткий час «Пілігрим» поставив вітрила, вийшов з Оклендського порту і взяв курс до американського узбережжя.
Проте за три дні після відбуття зі сходу подув сильний вітер, і шхуна-бриг змушена була лягти на лівий галс, аби йти проти вітру. Саме тому 2 лютого капітан Ґуль ще знаходився в широтах вищих, ніж він би того бажав, — і був у становищі моряка, який мав намір обігнути мис Горн, а не плисти найкоротшим шляхом до західного берега Нового Світу.
Розділ другий. Дік Сенд
- Зверніть увагу на описи Негоро і Діка Сенда. Як автор ставиться до героїв? Кому з них він симпатизує? Доведіть.
- Якими знаннями й уміннями володів Дік Сенд?
(…) Лише одна людина на судні не була американцем за походженням. Негоро, який виконував на «Пілігримі» скромні обов’язки суднового кока1, народився в Португалії. Хоча він чудово розмовляв англійською. Після того як в Окленді втік попередній кок, Негоро запропонував свої послуги. Цей понурий на вигляд, небалакучий чолов’яга тримався осторонь товаришів, проте справу свою знав непогано. У капітана Ґуля, який його винайняв, очевидно, було наметане око: за час своєї роботи на «Пілігримі» Негоро не заслужив ані найменшого докору.
1 Кок — кухар на судні.
І все ж таки капітан Ґуль шкодував, що не встиг розпитати у нового кока про його минуле. Зовнішність португальця, точніше — його погляд і очі, що постійно бігали, не дуже подобалися капітану. У крихітному, тісному світі, яким було китобійне судно, кожна людина була на вагу золота, і перш ніж допустити незнайомця у цей світ, потрібно дізнатися все про його життя.
Негоро мав близько сорока років. Худорлявий, жилавий, чорнявий, ще й смаглявий, він, незважаючи на невеличкий зріст, справляв враження дужої людини. А чи отримав він якусь освіту? Скидалося, що так, з огляду на зауваження, які він зрідка кидав. Негоро ніколи не згадував про своє минуле, родину. Ніхто не знав, де він мешкав і чим займався раніше. Ніхто не відав, чого він очікує в майбутньому. (…) Оточення вважало його диваком.
Негоро, очевидно, не був моряком. Більше того — товариші по шхуні помітили, що у морських справах він тямить менше, ніж будь-який кок, який бодай незначну частину свого життя провів у плаванні. (…)
Як уже було сказано, екіпаж «Пілігрима» складався з п’яти бувалих матросів і одного юного новачка. Цей п’ятнадцятирічний матрос був сином невідомих батьків. У дитячому віці його знайшли під чужими дверима, і виріс він у дитячому будинку. Дік Сенд — так називали його — вірогідно, народився у штаті Нью-Йорк, а може, й у самому місті Нью-Йорку.
Ім’я Дік, зменшене від Ричарда, дали знайді на честь співчутливого перехожого, який підібрав його і доправив до дитячого будинку. Прізвище Сенд слугувало нагадуванням про те місце, де було знайдено Діка, — про піщану косу Сенді-Гук у гирлі річки Гудзон, біля Нью-Йоркського порту.
Дік Сенд був невисоким, і жодного натяку не було на те, що коли-небудь він матиме зріст вище середнього, проте був міцно збитим. У ньому відразу можна було впізнати англосакса, хоча він мав темне волосся і вогняний погляд блакитних очей. Важка праця моряка вже підготувала його до житейських битв. Його розумне обличчя пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, але й здатної проторувати шлях. (…)
У п’ятнадцять років він вже умів приймати рішення і доводити до кінця все те, на що обдумано зважився. Його жваве й серйозне обличчя привертало увагу. На відміну від більшості своїх однолітків Дік був скупим на слова і жести. У віці, коли діти ще не замислюються про майбутнє, Дік усвідомив свою участь і пообіцяв собі самотужки «стати людиною».
І він досяг свого: він був вже дорослим у той час, коли його однолітки ще залишалися дітьми. Спритним, жвавим і сильним. Дік був одним із тих обдарованих людей, про яких кажуть, що вони народилися з двома правими руками і двома лівими ногами: що би вони не робили — їм усе «з руки», з ким би вони не йшли — вони завжди ступають «у ногу».
Як було заведено раніше, Діка виховували за рахунок громадської доброчинності. Спочатку його помістили до притулку для знайд, яких багато в Америці. У чотири роки почали вчити читати, писати й рахувати в одній із тих шкіл штату Нью-Йорку, які утримувалися на пожертви щирих та милосердних громадян. У вісім років його прилаштували юнгою на судно, що здійснювало рейси у південні країни; до моря у нього був вроджений потяг. На кораблі він почав вивчати морську справу, яку й слід вчити з дитячих років. Суднові офіцери добре ставилися до кмітливого хлопчака і охоче керували його заняттями. Юнга1 дуже швидко мав стати молодшим матросом в очікуванні кращого. (…)
1 Юнга (з нім. Junge — хлопець) — підліток, який служить на кораблі та вивчає морську справу.
Капітан Ґуль, який керував торговим судном, на якому служив Дік, звернув увагу на здібного юнгу. Бравий моряк полюбив сміливого хлопчину, а повернувшись до Сан-Франциско, розповів про нього Джемсу Велдону. Той зацікавився долею Діка, влаштував його до школи в Сан-Франциско і допоміг закінчити її; виховували його у католицькій вірі, якої дотримувалися і в родині самого судновласника.
Дік пожадливо всотував знання, особливо його цікавили географія та історія мандрів; він чекав, коли виросте і розпочне вивчати ту частину математики, що стосується навігації. Закінчивши школу, він став молодшим матросом на китобійному судні свого благодійника Джемса Велдона. Дік знав, що «велике полювання» — китобійний промисел — не менш важливе для виховання справжнього моряка, ніж далеке плавання. Це чудова підготовка до професії моряка, сповненої всіляких несподіванок. До того ж цим навчальним судном виявився «Пілігрим», який плавав під командуванням його покровителя — капітана Ґуля. Так молодому матросу були забезпечені найкращі умови для навчання.
Чи варто казати, що юнак був глибоко відданий родині Велдона, якій він був так зобов’язаний? Хай факти кажуть самі за себе. Легко уявити, як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Велдон із сином здійснюють плавання на «Пілігримі». Місіс Велдон упродовж кількох років заміняла Діку матір, а маленького Джека він любив як рідного брата, хоча і розумів, що положення його зовсім інакше, ніж у сина заможного судновласника. Але його благодійники чудово знали, що зерна добра, які вони посіяли, впали на родючий ґрунт. Серце сироти Діка було сповнене вдячності, і він, не вагаючись, віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту і навчив любити Бога.
Отож, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина тридцяти років — таким був Дік Сенд. (…)
Під час подорожі мандрівники натрапили на затонуле судно й урятували п’ятьох афроамериканців та собаку Дінго1. Собака був розумним, проте агресивно реагував лише на Негоро. Невдовзі вся команда шхуни «Пілігрим» на чолі з капітаном Ґулем, полюючи на кита, загинула. Пасажири корабля — місіс Велдон з маленьким сином і п’ятеро врятованих афроамериканців, юнга і кок — залишилися сам на сам із безкраїм океаном. Хто врятує людей? Хто зможе вивести корабель на потрібний шлях?
1 Дінго — здичавілий домашній собака.
Розділ дев’ятий. Капітан Сенд
- У якому становищі опинилися пасажири «Пілігрима» після загибелі команди й капітана?
- Які підстави були в Діка Сенда взяти на себе відповідальність за життя людей?
Скорбота і жах — ось перші почуття, які охопили пасажирів «Пілігрима» від вигляду жахливої катастрофи. Усіх вразила загибель капітана Ґуля і п’ятьох матросів. Бути свідками страшного лиха і безсилими, аби допомогти товаришам!.. Дік та його супутники не могли навіть встигнути вчасно, щоб витягти з води поранених, але ще живих людей і, піднявши їх на борт, захистити корпусом корабля від страшних ударів розлюченого кита.
Коли «Пілігрим» підплив нарешті до місця катастрофи, ніщо вже не могло повернути до життя капітана Ґуля і п’ятьох матросів — океан поглинув їх…
Місіс Велдон впала на коліна і простягла руки до неба.
— Помолимося! — сказала вона.
Маленький Джек із плачем став на коліна поряд із матір’ю. Бідолашне дитя все зрозуміло. Дік Сенд, Нан, Том і решта негрів стояли, схиливши голови. Усі повторювали слова молитви, яку місіс Велдон промовляла до Бога з проханням про безмежне милосердя для тих, хто щойно постав перед ним.
Далі місіс Велдон, повернувшись до своїх супутників, сказала:
— А тепер, друзі мої, попросимо у Всевишнього сили і мужності для нас самих!
І справді, зараз їм так була потрібна допомога Всевишнього, адже становище їхнє було вкрай важким. Загублений посеред безкрайого простору Тихого океану, за сотні миль від найближчої землі, корабель залишився без капітана і матросів. Він міг стати іграшкою для вітрів і течії. (…)
На «Пілігримі» не залишилося жодної людини з команди. Залишився живим лише Дік Сенд. Але ж Дік був юнаком п’ятнадцяти років, майже хлопчиськом. І цей хлопчик мав замінити тепер капітана, боцмана, увесь екіпаж! На борту судна були пасажири — матір з маленькою дитиною, їхня присутність ще більше ускладнювала становище.
Щоправда, було ще п’ятеро афроамериканців, і ці чесні, хоробрі та наполегливі люди готові були виконати будь-яку команду, але ж вони зовсім не розумілися на морській справі.
Дік Сенд довго мовчки стояв на палубі. Схрестивши на грудях руки, він дивився на воду, яка поглинула капітана Ґуля, його покровителя, людину, яку він любив як батька. (…)
Дік Сенд чудово знав, що «Пілігрим» знаходиться оддалік від звичайних торгових шляхів кораблів і що всі китобійні флотилії у цю пору року плавають ще далеко і зайняті промислом. Він розумів, що небезпеці треба дивитися просто в очі, не прикрашаючи свого становища. І, глибоко у серці молячись небу про допомогу і покровительство, Дік замислився.
До якого ж рішення він схилиться?
У цей момент на палубу вийшов судновий кок, якого не було видно після катастрофи. Негоро дуже пильно стежив за всіма перипетіями нещасливого полювання, проте не вимовив жодного слова, не зробив жодного поруху. Ніхто не міг сказати, яке враження справило на нього нещастя. Якби у таку мить комусь спало на думку спостерігати за ним, то його вразила би байдужість цієї людини, на обличчі якої жоден м’яз не здригнувся. Він ніби й не чув про благочестивий заклик місіс Велдон, яка молилася за душі загиблих, і не відгукнувся на нього.
Негоро не поспіхом пройшов на корму, де стояв Дік Сенд, і зупинився за три кроки від юнака.
— Ви хочете зі мною поговорити? — запитав Дік Сенд.
— Ні, — холодно відповів кок. — Я хотів би поговорити з капітаном Ґулем чи хоча б із боцманом Говіком.
— Але ж ви знаєте, що вони загинули! — вигукнув Дік.
— Хто ж тепер командир судна? — нахабно запитав Негоро.
— Я! — не вагаючись, відповів Дік Сенд.
— Ви?! — Негоро знизав плечима. — П’ятнадцятирічний капітан!
— Так, п’ятнадцятирічний капітан! — відповів Дік, наступаючи на нього.
Негоро відступив.
— На «Пілігримі» є капітан, — сказала місіс Велдон. — Це Дік Сенд. І не завадить усім знати, що новий капітан Дік Сенд зуміє кожного примусити слухатися його.
Негоро вклонився, насмішкувато пробурмотівши під носа кілька слів, яких ніхто не розібрав, і сховався на своєму камбузі.
Отже, Дік Сенд прийняв рішення!
Тим часом вітер почав свіжішати, і шхуна-бриг вже залишила позаду широкий водяний простір, який ряснів червоними рачками.
Дік Сенд оглянув вітрила, а потім обвів уважним поглядом людей, які стояли на палубі. Юнак відчув, що якою б важкою не була відповідальність, яку він на себе брав, він не має права від неї ухилятися. Очі всіх мандрівників тепер дивилися на нього, і, прочитавши в них, що може розраховувати на цих людей, юнак просто сказав, що й вони можуть на нього розраховувати.
Дік не переоцінював власних сил. За допомогою афроамериканця Тома та його товаришів він міг, залежно від обставин, ставити чи прибирати вітрила. Він усвідомлював, що в нього бракує знань, аби керувати судном за допомогою приладів у відкритому морі. (…)
А Дік Сенд міг визначати місце судна лише приблизно, керуючись компасом і показниками лага з поправками, спричиненими дрейфом. Проте Дік не злякався.
Місіс Велдон зрозуміла все, що коїлося в душі хороброго юнака.
— Дякую тобі, Діку! — сказала вона твердим голосом. — Капітана Ґуля більше немає на світі, весь екіпаж загинув разом із ним. Доля корабля в твоїх руках. Я вірю, Діку, ти врятуєш корабель і усіх нас!
— Так, місіс Велдон, — відповів Дік, — я робитиму все можливе для цього.
— Том і його товариші — гарні люди. Ти можеш цілком покластися на них.
— Я знаю це. Я навчу їх морській справі, і ми разом будемо керувати судном. У погожу днину це не важко. Якщо ж погода зіпсується… Ну що ж, ми подолаємо й непогоду, місіс Велдон, і врятуємо вас, маленького Джека і усіх решту! Я відчуваю в собі сили зробити це! — і він додав: — З Божою допомогою.
— Ти знаєш, Діку, де зараз знаходиться «Пілігрим»? — поцікавилася місіс Велдон.
— Це легко встановити, — відповів Дік. — Достатньо поглянути на карту: капітан Ґуль вчора наніс на неї нашу точку.
— А ти зможеш повести судно у потрібному напрямку?
— Сподіваюся. Я триматиму курс на схід, на той пункт американського узбережжя, до якого ми маємо прибути.
— Але ти, звісно ж, розумієш, Діку, що після нещастя треба змінити наш початковий маршрут? Ясна річ, «Пілігрим» не піде тепер у Вальпараїсо. Найближчий американський порт — ось куди ти маєш вести судно!
— Так, місіс Велдон, — відповів Дік. — Не турбуйтеся. Американський континент простягається так далеко на південь, що ми ніяк його не оминемо. (…)
Молодий матрос говорив з упевненістю бувалого моряка, який знає ціну своєму кораблю і не сумнівається, що за будь-якої швидкості цей корабель не вийде з-під його контролю. (…)
Настав час діяти. Потрібно було скористатися попутним північно-західним вітром, який щогодини ставав свіжішим. Пір’їсті хмари, які плавали високо у небі, віщували, що вітер не швидко спаде. Дік Сенд покликав Тома та його товаришів.
— Друзі мої, — сказав він, — на «Пілігримі» немає іншого екіпажу, крім вас. Без вашої допомоги я не можу виконати жодного маневру. Ви не моряки, звичайно ж, але у вас вмілі руки. Якщо ви виявите наполегливість, ми зможемо керувати «Пілігримом». Від цього залежить наш порятунок.
— Капітане Діку, — відповів Том, — мої товариші і я сам залюбки станемо вашими матросами. Нам не забракне доброї волі. Усе, що можуть зробити п’ятеро чоловіків під вашим керуванням, ми зробимо!
— Чудово сказано, друзяко Томе! — вигукнула місіс Велдон.
— Проте ми маємо бути дуже обережними, — сказав Дік Сенд. — Я не ризикуватиму і не підніматиму всі вітрила. Нехай ми й програємо трохи часу та швидкості, але виграємо у безпеці. Таке рішення диктують нам обставини. Зараз я викладу кожному з вас його обов’язки. Сам я стоятиму біля стерна, скільки вистачить сил. Час від часу я дозволятиму собі трішки поспати, годинку-іншу. Але, яким би коротким не був мій сон, комусь доведеться підміняти мене. Хочете, Томе, я навчу вас? Не так вже й важко керувати кораблем за компасом. За бажання ви швидко навчитеся тримати судно на курсі.
— Я готовий, капітане Діку, — відповів старий афроамериканець.
— Добре, — сказав юнак. — Постійте до вечора зі мною біля стерна, і, якщо я впаду від втоми, ви сьогодні ж з успіхом заміните мене на короткий час.
— А я? — запитав маленький Джек. — Хіба ж я не можу допомогти моєму другу Дікові?
— Ясна річ, любий хлопчику! — відповіла місіс Велдон, притискаючи Джека до грудей. — І тебе теж навчать керувати судном. Я впевнена, коли ти стоятимеш біля стерна, обов’язково буде попутний вітер.
— Звісно, мамусю, звісно! — вигукнув хлопчик, плескаючи в долоні. — Я тобі це обіцяю!
— Так, — посміхаючись, сказав Дік, — старі моряки кажуть, що гарний юнга приносить судну щастя і попутний вітер.
І, звертаючись до Тома та решти афроамериканців, Дік додав:
— До роботи, друзі! (…)
Дік Сенд вправно керував кораблем, швидко навчив афроамериканців управлятися з вітрилами і стерном. Але підступний кок Негоро замислив заволодіти «Пілігримом» і його командою. Із цією метою він вивів із ладу корабельні компаси. Дік Сенд прокладав шлях до берегів Америки, але корабель плив зовсім іншим курсом. Під час бурі значними зусиллями юний капітан урятував «Пілігрим» від неминучої загибелі, вивів його з бурхливого моря, але радість порятунку швидко змінили нові проблеми.
Розділ чотирнадцятий. Що робити?
- Які спостереження над рослинами і птахами мали підказати екіпажу розбитого судна, що вони потрапили не до Америки?
- Який план подальших дій запропонував п’ятнадцятирічний капітан?
Отже, після переходу, що тривав не менше сімдесяти чотирьох днів, після завзятої боротьби зі штилями, вітрами й ураганом «Пілігрим» закінчив тим, що викинувся на берег і розбився об рифи.
Проте місіс Велдон та її супутники були безмежно вдячні провидінню, відчувши себе нескінченно щасливими, коли нарешті опинилися на суходолі. Адже вони були на материку, а не на якому-небудь злощасному острові Полінезії, куди буря могла б їх закинути. У якому б місті Південної Америки вони не висадились, вони без особливих зусиль повернуться на батьківщину.
Проте «Пілігрим» загинув безповоротно: за кілька годин прибій розкидає навсібіч уламки його кістяка. На порятунок вантажу годі було й сподіватися.
Якщо Діку Сенду не вдалося зберегти корабель і доставити його власникові, він все ж таки мав усі підстави пишатися тим, що цілими й неушкодженими доставив на берег усіх, хто перебував на борту, і серед них дружину і сина Джемса Велдона.
У якій же частині південноамериканського узбережжя зазнав катастрофи «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як припускав Дік Сенд? Цілком можливо: адже після того як корабель минув острів Пасхи, екваторіальні течії й вітри гнали його на північний схід. За цих умов він, зрозуміло, міг із сорок третього градуса південної широти потрапити на п’ятнадцятий градус. Необхідно було якомога швидше встановити, де саме зазнав катастрофи «Пілігрим». На узбережжі Перу багато портів, містечок і селищ, а якщо припущення Діка Сенда виявиться правильним, легко буде дістатися якого-небудь населеного пункту.
Крутий, але не надто високий берег поблизу місця катастрофи виглядав пустельним… Вузька піщана смуга була засіяна чорними уламками скель. Подекуди у скелях виднілися широкі тріщини, подекуди більш пологими місцинами можна було піднятися на гребінь стрімчака.
За чверть милі до півночі скелі розступалися, даючи вихід маленькій річці, яку з моря не було видно. Над річкою схилилися численні ризофори — різновид мангового дерева, що має істотні відмінності від своїх індійських родичів. Густий зелений ліс, що брав початок від самісінького провалля, тягся вдалину, до лінії гір, що піднімалися на обрії. Якби кузен Бенедикт був ботаніком, він був би у захваті від нескінченного розмаїття деревних порід — тут росли високі баобаби, яким раніше приписували неймовірне довголіття, а їхню кору порівнювали з єгипетським сієнітом, тут росли віяльники, білі сосни, тамаринди, перцеві та сотні інших рослин, що не зустрічаються в північній частині Нового Світу й незвичні для американців.
Проте цікавою обставиною було те, що серед цих деревних порід не зустрічалося жодного представника численної родини пальм, яка нараховує понад тисячі видів і поширена майже по всій земній кулі.
Над берегом літали зграї крикливих пташок — головним чином ластівок із синювато-чорним пір’ям і світло-каштановими голівками. Подекуди злітали й куріпки — сірі птахи зі струнким тілом і голою шийкою.
Місіс Велдон і Дік Сенд помітили, що птахи не дуже бояться людей. Вони дозволяли наближатися до себе, не виявляючи страху. Невже вони ніколи не бачили людини і не навчились остерігатися її? Невже тишу цього пустельного берега ніколи ще не порушували постріли рушниць?
Поблизу берега поміж каміння прогулювалися незграбні птахи, що належать до роду малих пеліканів. Вони набивали дрібною рибкою шкіряний мішок, що висить у них під нижньою стулкою дзьоба.
Над уламками «Пілігрима» вже кружляли чайки, що прилетіли з океану. Птахи, ймовірно, були єдиними живими істотами, які відвідували цю частину узбережжя. Зрозуміло, тут водилося також чимало комах, які дуже цікавили кузена Бенедикта.
Проте ані у птахів, ані в комах не запитаєш, що це за берег. Повідомити його назву міг лише який-небудь місцевий житель. І жителів якраз і не було. Принаймні жоден із них не з’являвся. Ані будинків, ані хатин, ані хоча б якогось куреня. Жоден димок не здіймався у повітря ані на півночі — по той бік річки, ані на півдні, ані густому лісі, що тягнувся у глиб континенту. Ніщо не вказувало, що цей берег коли-небудь відвідувала людина.
Діка Сенда це дуже дивувало.
— Де ж ми? Куди ми потрапили? Невже не знайдеться людини, яка могла б нам про це розповісти?
Але такої людини не було: якби який-небудь тубілець перебував поблизу, Дінго підняв би тривогу. Тим часом собака бігав туди-сюди піщаним берегом, обнюхуючи землю й опустивши хвіст. Він глухо гарчав. Його поведінка виглядала дивною, але було зрозуміло, що Дінго не чув ані людини, ані тварини. (…)
Дік Сенд трішки подумав, а потім мовив:
— Насамперед, місіс Велдон, потрібно з’ясувати, де ми перебуваємо. Я гадаю, що наш корабель зазнав катастрофи біля берегів Перу. Вітер і течії мали віднести його приблизно до цих широт. Можливо, ми перебуваємо в одній із південних, найменш заселених провінцій Перу… Я би сказав навіть, що це досить вірогідно, адже берег здається зовсім безлюдним. Якщо моє припущення правильне, нам, на жаль, доведеться досить довго йти до найближчого поселення.
— Що ж ти хочеш робити? — запитала місіс Велдон.
— Я вважаю, що ми не повинні залишати грот доти, поки не з’ясуємо точно, де ми перебуваємо. Завтра після відпочинку двоє з нас підуть у розвідку. Ми намагатимемось, не дуже віддаляючись від табору, розшукати тубільців і з’ясувати у них все, що нас цікавить, а потім повернемося назад. Не може бути, щоб у радіусі десяти-дванадцяти миль не знайшлося людей.
— Невже нам доведеться розділитися? — вигукнула місіс Велдон.
— Це необхідно, — відповів юнак. — Якщо ж не вдасться нічого дізнатися, якщо проти очікування виявиться, що місцевість зовсім пустельна, що ж… тоді ми вигадаємо щось інше!
— А хто піде у розвідку? — запитала місіс Велдон після хвилинного роздумування.
— Це ми зараз вирішимо, — відповів Дік Сенд. — У будь-якому разі ви, місіс Велдон, Джек, містер Бенедикт і Нан не повинні йти з гроту. Бат, Геркулес, Актеон і Остін можуть залишитися з вами, а Том і я вирушимо в розвідку. Ймовірно, й Негоро волітиме залишитися тут, — додав юнак, позираючи на суднового кока.
— Ймовірно, — ухильно відповів той.
— Ми візьмемо з собою Дінго, — продовжував Дік, — він може стати нам у пригоді. (…)
— І нарешті, — скінчив Дік свою промову, — я й думки не припускаю, що ми розлучимося надовго. Якщо упродовж двох днів Том і я не знайдемо жодного селища або тубільця, ми повернемося у грот. Але цього бути не може! Я переконаний, що ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як вже визначимо її географічне положення. Можливо, я помилився в обчисленнях — зрештою, я ж не робив астрономічних спостережень. А якщо ми перебуваємо в інших широтах?
— Так… справді так, мій хлопчику! — сумно відповіла місіс Велдон.
— А як ви ставитеся до мого плану, пане Бенедикте? — запитав Дік Сенд.
— Я? — перепитав ентомолог.
— Так. Яка ваша думка?
— У мене немає власної думки на цей рахунок, — відповів кузен Бенедикт, — я згоден з усім, що мені запропонують, і готовий робити все, що мені накажуть. Якщо ви вирішите залишитися тут на день-два, я буду дуже задоволений: я скористаюся цим, аби вивчити узбережжя… з погляду ентомолога, звісно. (…) За кілька хвилин, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, ентомолог пішов.
Негоро вийшов із грота майже водночас із ним. Здавалось, ця людина вважала цілком природним завжди опікуватися тільки самим собою. Але в той час як кузен Бенедикт видирався на гору, аби вибратися на узлісся, Негоро не поспішаючи попрямував до гирла річки й далі за течією. (…)
План, запропонований п’ятнадцятирічним капітаном, не здійснився. У маленького загону з’явився новий провідник Герріс, котрий, як пізніше з’ясувалося, був спільником Негоро. Дік Сенд і місіс Велдон занадто пізно здогадалися про його підступність, а ще — про страшну правду свого місцеперебування. Урятувавшись від морської катастрофи, бідолашні мандрівники опинилися в Африці, у полоні работоргівців. До фізичних мук юного капітана додалися переживання за долю місіс Велдон, її маленького сина та інших пасажирів, а також за Геркулеса, якому вдалося втекти.
II частина
Розділ восьмий. Із записника Діка Сенда
- Які емоції та почуття переживав п’ятнадцятирічний капітан?
- Які випробування випали на долю місіс Велдон, її маленького сина та інших мандрівників?
(…) 7-8 травня. Підрахували втрати минулої ночі. Не вистачає двадцятьох людей. На світанку я шукав очима Тома і його товаришів. Яке щастя — вони живі! Втім, чи щастя це? Чи не краще було б в одну мить позбутися усіх страждань?
Том іде в перших рядах каравану. На вигині шляху на якусь секунду його колодка нахилилася, і це дало Томові можливість озирнутися назад. Наші погляди зустрілися.
Дарма шукаю очима стару Нан, чи не загинула вона минулої ночі? Нарешті затоплена рівнина залишилася позаду. Двадцять чотири години ми йшли по воді. Тепер табір розбили на пагорбі. Сонце обсушило нас. Ми трохи поїли. Але який жалюгідний сніданок після такого переходу! Кілька зерен маїсу, пригорща борошна з маніоки — ось і все. Вода каламутна, брудна, а її доводиться пити. Скільки ж цих розпластаних на землі невільників не знайдуть у собі сил підвестися?
Не може бути, щоб місіс Велдон і Джека змусили так мучитися! Ні, Господь над нею змилостивився, їх, напевно, повели до Казонде іншою дорогою. Нещасна матір не витримала б таких страждань! (…)
9 травня. На світанку вирушили в дорогу. Ніхто не відстав. Хавільдари зуміли батогами підняти на ноги виснажених і хворих. Невільники — це товар. Це гроші. Доки в них жевріє бодай іскорка життя, хавільдари змусять їх іти. (…)
Нарешті я побачив стару Нан. Боляче дивитися на неї! (…)
Мені вдалося непомітно наблизитися до неї. Що це? Вона не впізнає мене. Невже я так змінився?
— Нан, — покликав я її.
Бідолашна старенька довго вдивлялася в мене й нарешті мовила:
— Це ви, Діку? Я… я… скоро помру…
— Ні, ні! Тримайтеся, Нан! — відповів я, потупивши очі. Вона так ослабла й виглядала такою змученою, що мені було страшно дивитися на цю знекровлену примару. (…)
Але сильна рука відіпхнула мене убік, а удар нагая загнав нещасну Нан назад до юрби невільників. Я хотів накинутися на кривдника, але раптом поруч зі мною опинився Ібн-Хаміс. Не вимовивши жодного слова, араб схопив мене за руку й не відпускав, поки весь караван не пройшов. Коли я опинився на своєму колишньому місці, у хвості колони, він сказав:
— Негоро!
Негоро? Виходить, це за наказом Негоро зі мною поводяться інакше, ніж з моїми товаришами по нещастю? Яку ж долю готує мені цей португалець?
10 травня. Пройшли сьогодні повз два палаючі села. Хати палають. (…) Настала ніч. Довкола голосно рикають леви й завивають гієни. Здалеку чути гучну метушню гіпопотамів. Ймовірно, там озеро чи річка. Незважаючи на втому, я не можу заснути. Думки не дають спокою. Мені здається, що чую рух у високій траві. Мабуть, якийсь хижий звір. Чи насмілиться він увірватися в табір? Дослухаюся. Нічого. Ні, якась тварина пробирається крізь очерет! Я без зброї, але я захищатимуся! Я закричу, покличу на допомогу. Моє життя потрібне місіс Велдон, моїм товаришам!
Вдивляюся в темряву. Місяця сьогодні немає. Ніч безпросвітно чорна. От серед папірусів блиснуло два вогники — це очі леопарда або гієни. Вони зникли. З’явилися знову…
Трава шарудить. Звір кидається на мене! Я хочу крикнути, підняти тривогу. На щастя, я втримався від крику. Не вірю власним очам! Це Дінго! Дінго поруч зі мною?! Милий Дінго! Як він знайшов мене? Який дивний інстинкт! Ні, одним інстинктом не пояснити цієї дивовижної відданості… Дінго облизує мені руки. О славний песику, єдиний мій друже! Виходить, вони не вбили тебе!
Я пещу Дінго. Він готовий загавкати, але я заспокоюю його. Ніхто не повинен знати, що він тут. Нехай іде слідом за караваном. Хто знає, може… Але чому це Дінго так завзято треться шиєю об мої руки? Він начебто говорить мені: «Шукай! Шукай мерщій!». Я шукаю й навпомацки знаходжу щось на ошийнику… Це тоненька очеретина, встромлена в пряжку ошийника, на якому вирізані загадкові букви «С» і «В».
Обережно вивільняю очеретинку. Розламую її! Там записка! Але я не можу прочитати її в такій темряві. Потрібно дочекатися дня… Я хотів би втримати при собі Дінго, але славний пес начебто рветься геть. Він розуміє, що доручення, дане йому, виконано…
Я відпускаю його, і одним стрибком він безшумно зникає в траві. Аби лише він — борони Боже! — не втрапив у пащу лева або гієни!
Дінго, звісно, повернеться до того, хто його послав. Записка, яку все ще не можна прочитати, обпалює мені руки. Хто написав її? Місіс Велдон? Геркулес? Як відданий пес натрапив на них? Адже ми вважали, що він помер? Що в цій записці? План порятунку чи лише звісточка від дорогих друзів? Що б там не було, але ця подія радісно схвилювала мене. Може, нещастю кінець? Ох, швидше б настав день!
Я жадібно вдивляюсь в небо на обрії, підстерігаючи перші промені світанку. Я не можу зімкнути очей. Поодаль, як і раніше, чути ревіння хижаків. Бідолашний мій Дінго, чи вдалося тобі уникнути зустрічі з ними? Нарешті займається зоря. У тропіках світає швидко. Я згортаюся калачиком, аби непомітно прочитати записку, щойно почне світати. Пробую читати… Ще темно, нічого не видно. Нарешті! Я прочитав. Записку написано Геркулесом. Кілька рядків накидано олівцем на клаптику паперу:
«Місіс Велдон і маленького Джека посадили на китанду. Герріс і Негоро супроводжують їх. З ними пан Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири дні шляху. Мені не вдалося поговорити з ними. Я знайшов Дінго. У Дінго хтось стріляв. Його було поранено, але тепер здоровий. Тримайтеся й сподівайтеся, Діку. Я думаю про вас усіх і втік для того, аби бути вам корисним. Геркулес».
Тож місіс Велдон та її син живі! Дякувати Богові, що вони не з нами: вони не витримали б цієї тяжкої дороги! Китанда — це гамак, сплетений із сухої трави та підвішений до двох довгих бамбукових жердин. Такі китанди двоє носіїв несуть на плечах. Вони вкриті пологом з легкої тканини. Отже, місіс Велдон і Джека несуть на китанді. Навіщо вони потрібні Геррісу й Негоро? Ці негідники, мабуть, направлять їх у Казонде. Так, так, безсумнівно. Я розшукаю їх там! Яку радісну звістку приніс мені славний Дінго! Забуваються страждання останніх днів. (…)
(Переклад Лесі Борсук)
CLASSROOM
Усно
1. Що відомо про шхуну-бриг «Пілігрим»?
2. Хто став новим членом команди на судні? Чому капітан сумнівався в ньому?
3. Що трапилося з пасажирами після загибелі членів команди на чолі з Ґулем?
4. Хто мав допомагати Діку Сенду в керуванні «Пілігримом»? Як Дік Сенд оцінював свої знання і вміння?
5. Розкажіть, як саме герої дізналися, що перебувають на Африканському узбережжі.
Аналіз та інтерпретація
6. Охарактеризуйте образ кузена Бенедикта та його захоплення. Як ви гадаєте, з якою метою автор увів цього героя в сюжет роману?
7. Порівняйте поведінку та вчинки після загибелі команди кока Негоро і п’ятнадцятирічного капітана.
8. Знайдіть у творі описи узбережжя Африки. Прокоментуйте, чим вони вражають.
Письмово
9. Допишіть щоденник Діка Сенда (6-10 речень).
Цифрові технології
10. Створіть сторінку одного з літературних героїв/героїнь у соцмережі. Аргументуйте свій вибір. Доберіть світлини.
Дослідження
11. Дослідіть етапи становлення Діка Сенда як особистості. Чи можна стверджувати, що однією з його сильних якостей є вміння приймати рішення? Доведіть.
Ваша творчість
12. Створіть постер «На “Пілігримі”», відобразивши персонажів на початку подорожі.
Проєкт
13. Створіть карту подорожі шхуни-бриг «Пілігрим» (бажаний шлях і справжній шлях).
14. Із пластиліну або з іншого матеріалу (паперу, картону) створіть модель «Пілігрима» та/або героїв, що подорожували на ньому. Прокоментуйте.
У команді
15. Робота в парах «Літературний компас». На моделі компаса вказані напрями: «Можливості — загрози», «Позитивне — негативне». Обираючи напрям, пара має відповідно прокоментувати подію або персонажа твору. Назви подій та імена персонажів написані на картках, пари вільно їх обирають.
Життєві ситуації
16. Напишіть пам’ятку для тих, хто потрапив у незнайоме місце. Які поради ви б дали подорожнім (проживання, харчування, навички виживання) на випадок того, якщо вони потраплять до Африки?
17. Які соціальні проблеми порушив автор у творі «П’ятнадцятирічний капітан»? Чи актуальні вони для нашого часу?
18. Які персонажі твору можуть бути прикладами для наслідування, а які — ні? Поясніть.
Перевірте себе
https://academia-nikolenko-6klas.com.ua/check-yourself/