Ульф Старк (1944-2017)
Зарубіжна література дарує усвідомлення того, що діється довкола, за межами власного світу, а також того, що відбувається з душею і тілом.
Ульф Старк
Ульф Старк народився 12 липня 1944 р. в м. Стокгольмі (Швеція). Його дебютом стала книжка «Петер і червоний птах» (1975). Як дитячий письменник світове визнання здобув із публікацією повісті для підлітків «Диваки і зануди» (1984). За цей твір Ульфа Старка було відзначено дипломом переможця Премії в галузі дитячої літератури Бонніра-молодшого, що є однією з найпрестижніших у Швеції.
У 1989-1998 рр. Ульфа Старка обирали членом Шведської академії дитячої книги. 1998 р. він став лауреатом Скандинавської літературної премії. Двічі був номінований на Премію Ганса-Крістіана Андерсена (1996, 2000). Має й інші міжнародні премії та відзнаки.
У 2016 р. Ульф Старк став почесним гостем Дитячої програми Книжкового Арсеналу в м. Києві, де презентував українські переклади книжок «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» та «Диваки і зануди». Написав понад 30 творів, які перекладено десятками мов світу. А в Японії перекладено й видано всі книжки Ульфа Старка. Тож рівняймося на японців і читаймо цікаві книжечки!
«Чи вмієш ти свистати, Юганно?» (1992)
У творі йдеться про різні покоління — дітей і людей похилого віку. Кожен із них переживає стан самотності, але коли вони опиняються разом, самотність зникає і всі — малі й дорослі — відкривають у собі те, що називають словом «любов». У повісті троє головних героїв: двоє маленьких хлопчиків Ульф (що нагадує автора в дитинстві) і Берра (повне ім’я — Бертіль, друг Ульфа), а також дідусь Нільс, який живе в притулку для самотніх людей похилого віку.
Сюжет починається з розмови хлопчаків про Ульфового дідуся. Ульф щотижня відвідує свого дідуся, який пригощає його кавою та цукерками. Вони разом ходять рибалити, жартують і розважаються. Але такої радості позбавлений хлопчик Берра, бо в нього немає дідуся. І от Ульф придумав, як допомогти другові: потрібно піти в притулок для людей похилого віку й вибрати йому дідуся. Несподівано, чи не так? Що ж із того вийшло? Хлопці вибрали дідусем для Берри старенького Нільса, який одразу підтримав дитячу гру, оскільки й сам почувався самотнім. Його дружина Юганна померла, і він доживав у притулку свої останні дні.
Мелодія пісні, яку насвистував Нільс, — єдине, що лишилося йому від минулого життя, коли він почувався щасливим. Це його спогад про кохану, якої не стало, і водночас свідчення вірності їй. Нільс не зміг більше нікого покохати, тому й залишився самотнім. Можна тільки здогадуватися, як важко було дідусеві, бо ніхто до нього не приходив, ніхто ним не цікавився і ніхто не дбав про нього. Із появою хлопчиків життя Нільса змінилося. Адже любов змінює все довкола і самих героїв. Поступово вони стали близькими, духовно рідними людьми.
Ульф Старк у творі зображує дбайливе ставлення дітей до людей похилого віку. Вони зав’язують Нільсові шнурки на черевиках, несуть його сумку, бо йому важко. Наполягають, щоб він не голився сам, бо може порізатися, і голять його. У таких простих речах і виявляється повага до людей.
Але життя Нільса раптово обірвалося. Після його смерті Берра і Ульф запускають повітряного змія. І тепер вони будуть робити зміїв так, як навчив Нільс. І дарувати людям добрі справи, як Нільс. І свистіти так, як свистів Нільс. Його душа залишилася жити в мелодії «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» і в серцях Ульфа та Берри назавжди.
Чи вмієш ти свистати, Юганно?
(Уривки)
- Які деталі свідчать про те, що Берра дуже хотів мати дідуся?
- Як Нільс сприйняв несподівану появу «онука»?
По обіді, коли ми з Беррою гойдаємося на своїй саморобній гойдалці, я йому хвалюся, що збираюся до дідуся. Мовляв, увечері я йду до нього їсти торт. Бо сьогодні в дідуся день народження.
— І там він дасть мені п’ять крон, — кажу я.
— Невже на свій день народження він дає тобі гроші? — дивується Берра.
— Авжеж, — кажу я. — Він дає мені гроші щоразу, як я його провідую.
— Ти ба! Ото він такий добрий? — питає Берра.
— Ага, — я киваю. — А в мене для нього теж є подарунок.
Тоді Берра зводить зажурений погляд на хмару.
— Мені також хотілося б мати дідуся, — бурмоче він. — Цікаво, що такі дідусі, як твій, роблять?
— Ну, вони частують онуків кавою, — відповідаю я. — А самі наминають свинячі ніжки.
— Ти жартуєш, еге? — не йме віри Берра.
— Ні, чистісінька правда, — відповідаю я. — Вони люблять холодець зі свинячих ніжок. А часом водять онуків на ставок, де ловлять разом із ними рибу.
— Чого в мене немає дідуся? — питає Берра.
— Хтозна, — відповідаю. — Та я достеменно знаю, де його тобі взяти.
— І де ж? — допитується Берра.
— Завтра побачиш, — обіцяю я. — Бо зараз мені ще треба забігти додому, вдягнути сорочку й причесатись.
Я злізаю з гойдалки, а Берра сповзає на самий її край і забиває об дошку підборіддя.
Наступного дня я заходжу по Берру. Він умився, мов на свято. На підборідді в нього приліплено чистий пластир, а в руках — нагідка, зірвана в Ґуставсоновому саду.
— Ну, який у мене вигляд? Нічогенький? — питає він.
Я киваю, адже мало кому випадає бачити Берру таким чепурним. Ми проходимо повз кондитерську, звідки пахне хлібом, і повз гайок, де в деревах виспівують пташки. Тоді минаємо каплицю… І ось ми майже прийшли.
— Там, — кажу я. — Там ти можеш знайти собі дідуся. Там повно усяких стареньких дідів.
Я тицяю пальцем у бік притулку для старих людей. Ми прямуємо темним коридором, на стінах якого висять картини. Ми йдемо, аж поки доходимо до напіввідчинених дверей.
— Зазирнімо туди, — шепочу я Беррі.
У кімнаті сидить дідусь, вбраний у штани на підтяжках. (…)
— Мене звати Бертіль, — каже Берра. — Сьогодні я прийшов вас провідати. І приніс вам квітку.
Берра показує нагідку, яку досі тримав за спиною. Квітка така жовтогаряча, що, здається, аж горить.
— Ой, як добре, — усміхається дідусь. — Заходь, будь ласка.
Ми заходимо в кімнату. Берра простягає дідусеві квітку й каже:
— Прошу, дідусю!
Дідусь дивиться спершу на квітку, а потім — на Берру. Тоді чухає свою голову з ріденьким сивим чубчиком.
— Га? — перепитує він. — Хіба я твій дідусь?
— Так, — усміхається Берра. — І ось я перед вами. Досі якось не випадало прийти.
Дідусь обіймає Берру.
— Неймовірно, як ти виріс, — каже він, утираючи кінчиками пальців очі. — Скільки ж тобі років?
— Сім, — відповідає Берра.
— Гаразд, я тобі скажу таке, — мовить дідусь. — До того, як ти оце з’явився, мені тут було дуже самотньо.
— Атож, — каже тямущий Берра.
— А це хто? — питає дідусь, киваючи на мене. — Може, він також мій онук?
Тоді Берра заходиться сміхом — аж стає видно, що в нього випали передні зуби.
— Ні, — каже він. — Це Ульф, він уже має дідуся.
— А мене звати Нільс, — мовить дідусь і подає мені руку. (…)
Нільсові нічого дати хлопчикам, він може хіба що порозмовляти з ними й подарувати радість прогулянки в парку сонячним днем у супроводі співу пташок. Нільс відкриває для Ульфа і Берри світ як новий, незвичайний і напрочуд цікавий. Це світ спільних радощів людей, які стали необхідними одне одному. Але й для себе Нільс відкриває дещо нове.
- Чому Нільс вирішив змайструвати повітряного змія із шовкової хустки своєї дружини, адже ця хустка була дуже дорогою його серцю? Чому він легко прощається зі своєю краваткою заради «хвоста» змія?
- Поясніть, чому Нільс пішов в інший бік, аніж йому було треба.
(…) Минає кілька тижнів, перш ніж дідусь щось придумує. І от одного дня ми заходимо до його кімнати і застаємо дідуся, вбраного в пальто.
— Сьогодні, хлоп’ята, гайнемо надвір! — радісно гогоче він.
Ми допомагаємо йому зав’язати шнурки на черевиках. Беррі доводиться нести сумку, яку зібрав дідусь.
Ми простуємо в парк. Нараз дідусь зупиняється й мружиться проти сонця, що сяє в небі над велетенським димарем, який стримить на даху притулку для старих людей.
— Я майже забув, що це таке, — каже він.
— Ви про що? — торопіє Берра.
— Чуєте, як співають пташки? — питає дідусь.
— Так, — відказуємо ми.
— А чуєте, як усе пахне? — питає він.
— Атож, — відказує Берра.
— Ніколи цього не забувайте, — каже дідусь.
Потім ми йдемо далі. Минаємо майданчик, де стоять запасні візочки для хворих. Скрадаємося повз тітоньку Тору, яка сидить на лавці й годує горобців.
І невдовзі розташовуємося на широченній лаві.
— Бачите? — питає дідусь, розкривши сумку.
Він виймає з неї всяку всячину. Цебто — ножиці, ножа з червоною ручкою, волосінь, шнур, голку й котушку ниток. І врешті дістає те, що лежить на самому споді. То — хустка в троянди з тонкої блискучої тканини.
— Колись я подарував її своїй дружині, — каже він. — Відчуваєте, яка вона м’яка?
— Так, ми відчули, яка вона м’яка.
— А яка легка? — вдоволено питає він.
Ми пробуємо вагу у своїх руках. Вона легесенька, мов пух.
— Це справжній шовк, — каже дідусь. — Найтонша у світі тканина. З неї найкраще робити повітряного змія.
— То ми робитимемо повітряного змія? — скрикує Берра.
З гілочок, знайдених біля куща, ми складаємо каркас повітряного змія. А дідусь натягує на нього хустку й гарненько її пришиває.
У верховіттях дерев чути пташиний свист. Дідусь і собі починає насвистувати. Він насвистує прегарну мелодію на пісню «Чи вмієш ти свистати, Юганно?».
— Мою дружину звали Юганна, — пояснює він.
Далі він розповідає, що в його дружини були руді коси та блакитний капелюшок, а Берра каже, що і йому хочеться навчитися свистати. Трішки перегодом дідусь піднімає повітряного змія вгору.
— Ось і все, — задоволено каже він. — То як вам?
— У нього ж немає хвоста! — вигукує Берра.
Тоді дідусь знімає з шиї краватку й міцно прив’язує її до змія.
— Нехай літає у моїй краватці, — каже він.
Ніхто у світі не бачив красивішого повітряного змія!
Та, на жаль, він не може літати, бо на той час надворі немає вітру. Хоч скільки ми підстрибуємо й закидаємо його в небо — ніщо не допомагає.
— Запустите іншим разом, — каже дідусь. — Мені вже пора вертатися додому і відпочити.
Він бере свою сумку і йде в зовсім інший бік, ніж йому треба. (…)
Ніхто не знав, коли в Нільса день народження, та він і сам його уже давно не святкував. Берра й Ульф випитують у дідуся, коли ж його день народження. Вони вирішили влаштувати для Нільса веселу вечірку.
- Чи вдалася вечірка, влаштована Ульфом і Беррою для Нільса? Доведіть.
- Поясніть слова Берри: «То найкраще серце у світі».
(…) До дідуся ми приходимо вже як смеркло. Він сидить на стільці посеред кімнати у своєму найкращому костюмі. Його підборіддя геть заросло щетиною.
— Ти ба, ви все-таки прийшли, — каже він. — А я вже, було, подумав, що ви про мене забули.
— Цього ніколи не буде, — запевняє його Берра. — З днем народження, дідусю!
— Слава дідусеві Нільсові! — підхоплюю я.
Потім ми співаємо «Многая літа».
А тоді заходимося голити дідусеві бороду.
Берра намилює йому щіткою підборіддя, аж воно стає схоже на вершковий торт. А я помаленьку воджу лезом по бороді, так що шкіра стає гладенька й ніжна, як шовк.
— Ну ось, — каже Берра, коли ми витираємо дідуся вогким рушником. — Отепер можемо святкувати!
— Їдальня вже, напевно, зачинена, — зажурено каже дідусь.
— Очевидно, — погоджуюсь я.
— Ну то й що? — питає Берра. — Сьогодні вечерятимемо на свіжому повітрі!
У коридорі ми зустрічаємо медсестру в білому халаті. Вона помічає на голові в дідуся брунатний капелюх і питає:
— Куди це ви, пане Нільсе, зібралися?
— Святкуватиму з онуком та його найкращим приятелем свій день народження, — усміхається дідусь. — Це саме сьогодні.
— Я не знала, — дивується медсестра.
— Бо це таємниця, — пояснює Берра.
Тоді медсестра злегка плескає долонею дідуся по щоці й каже:
— Вітаю! Бажаю гарно розважитись. І побережіть його серце, хлопці. У нього воно не дуже здорове.
— То найкраще серце у світі, — каже Берра.
Потім ми мандруємо до парку, де стільки чудових пахощів і де в повітрі літають чорні стрижі.
— А що тепер будемо робити? — питає дідусь. — Може, трохи поїмо?
— Ні, спершу зробимо щось веселіше, — відповідає Берра.
— Еге ж. Щоб захопило дух, — додаю я.
Ми йдемо до Ґуставсонового саду. Там так темно, що Берра виймає з кишені свій кишеньковий ліхтарик. (…) Він освітлює стовбур могутньої Ґуставсонової вишні. Ген-ген угорі, під самим небом, виблискували кетяги, важкі від спілих ягід.
— Тепер ми поліземо туди, — каже Берра.
Але дідусь хитає головою.
— Нічого не вийде, — каже він.
— Звичайно, вийде, — заохочує його Берра. — Аби щось вийшло, треба весь час пробувати.
— Тут на всьому стовбурі сучки, — додаю я.
Тоді дідусь ставить ціпок біля дерева.
А потім він пробує лізти. Лізе дуже повільно. Хапається тремтячими руками за гілки. Здолавши трохи шляху, робить перепочинок. Бо не здужає переставити ногу на іншу гілку.
— Може, спускайтеся вниз? — питаю я.
— Нізащо в світі! — пирхає дідусь. — Підійми-но, голубе, мені ногу!
Врешті-решт він всідається на гілляці поруч із нами. Тоді починає метеляти ногами, як хлопчисько.
— Я заліз! — гогоче він. — Ви бачили?
— Так, — відповідає Берра. — Дідусь Ульфа зроду б так не впорався.
— Таки ні, — визнаю я. — Він зроду не впорався б!
— Годі вже теревенити, — каже дідусь. — Пора цупити вишні!
Він знімає з голови капелюх. І ми кидаємо в нього найбільші й найсоковитіші вишні, які можемо дістати. Тоді сидимо мовчки й тільки плямкаємо. Ми дивимося вниз на землю й випльовуємо кісточки додолу. І дідусь нізащо не хоче звідси вилазити.
— Тут сидиться, мов на небі, — каже він, беручи зі свого капелюха останню червону вишню. (…)
Нільс навчав Берру свистіти мелодію «Чи вмієш ти свистати, Юганно?». Тривалий час у Берри ніяк не виходило. Проте Нільс дав йому урок мудрості: якщо довго тренуватися й не полишати справу, то обов’язково навчишся. І Берра наполегливо вчився.
- Чому Берра тривалий час не хотів ходити в притулок для людей похилого віку?
- Як Берра відреагував на звістку про смерть Нільса? Спробуйте уявити його почуття.
- Поясніть поведінку Берри під час відправи Нільса в каплиці.
(…) Після того вечора ми з Беррою довгенько не бачимося. Та якось по обіді я надибую його під деревом. Він сидить у траві й складає губи в дудочку.
— Чи скоро ми провідаємо твого дідуся? — питаю я.
— Hi-і, не скоро, спершу мені треба навчитися свистати, — відповідає він і надимає щоки.
Я йду собі своєю дорогою, бо розумію, що він хоче, аби йому не заважали тренуватися. Так збігає кілька тижнів. І ось одного дня, коли надворі похолоднішало, а листя на Ґуставсоновій вишні пожовкло, з’являється Берра. Очі в нього стомлені й щасливі. На радощах він тусає мене кулаком у живіт.
— Тепер уже можна йти до дідуся, — каже він.
Усю дорогу Берра підстрибує. Він підстрибує аж до дверей дідусевої кімнати.
— А ось і я! — кричить він, відчиняючи двері.
Та коли ми зазираємо в кімнату, то бачимо, що дідуся там немає. Немає ні золотого годинника, ні опудала птаха, ні фотографії жінки в блакитному капелюшку. Ліжко заслане. У кімнаті пахне милом.
— Дивно, — кажу я. — Може, він у парку?
У парку на всі лади виспівують пташки. Линуть прегарні пахощі. Але дідуся ніде не видно. Тоді ми прямуємо до тієї їдальні, що в притулку для старих людей. Там ми бачимо тітоньку Тору.
— Хлопці, хочете випити кави? — питає вона.
— Ні, — каже Берра. — Ми шукаємо дідуся.
І тут тітонька підводиться з місця. Втирає обличчя серветкою. Потім кладе руку Беррі на плече.
— Його тут більше немає, — каже вона. — Він нас покинув.
— Певно, заблукав, — мовить Берра. — Він завжди блукає.
Тітонька Тора пригортає Берру до грудей. Тоді повідомляє, що його дідусь тепер на небі. Вона каже, що можна буде попрощатися з ним у суботу в каплиці.
Берра стає такий сердитий, що очі йому наливаються слізьми. Він виривається з тітоньчиних обіймів.
— Як же так?! Я ж навчився свистати! — ридає він.
Усю дорогу додому він не промовляє ані слова. Тільки підгилює ногою камінчики.
У суботу здіймається вітер. Він шумить у гіллі дерев і гонить високо в небі білі хмари. Отоді Берра приходить до мене. Він убрався в гарну сорочину веселих кольорів і прилизав свій куценький чубчик.
— Ходімо прощатися з дідусем, — каже він.
Але спершу ми заходимо в сад до Ґуставсона й зриваємо там найкрасивішу троянду.
Біля каплиці стоять автомобілі з похоронного бюро. Всередині вже почалася відправа. Якийсь дідусь грає на органі. А на лаві сидить тітонька Тора в чорному вбранні, медсестра та ще хтось — усі вони не зводять очей з білої домовини посеред каплиці.
— Сядьмо тут, — каже Берра. — Звідси гарно видно.
Ми сідаємо на лаві якнайближче до дверей. Коли музика стихла, з’являється пастор і виголошує промову. Зовсім коротесеньку промову.
— Нільс був веселою людиною. Особливо перед відходом, — каже він. — Ми всі його любили. Він ніколи не був самотнім, хоч і не мав родичів.
І тут Берра підіймає руку. Він махає нею так, що всі обертають на нього свої погляди.
— Він був моїм дідусем, — каже Берра.
Потім люди підходять і кладуть на домовину квіти. Ми з Беррою підходимо останні. Схиляємо голови. І Берра кладе Ґуставсонову троянду поверх усіх квітів.
Він не сходить з місця і не зважає на те, що я сіпаю його за рукав.
— Я навчився свистати, — каже він. — Ось послухайте, дідусю.
Берра починає свистати, і від його свисту каплицею розкочується відлуння. Він насвистує мелодію пісні «Чи вмієш ти свистати, Юганно?». (…)
(Переклад Галини Кирпи)
Фільм, який викликає сльози
Щороку шведське телебачення показує на Різдво кінофільм, знятий за книжкою «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» (режисер Румле Хаммерих, Швеція, 1994). За допомогою інтернету перегляньте стрічку і поясніть, чому саме цей кінофільм, над деякими моментами якого хочеться плакати дітям і дорослим, демонструють у Швеції у святкові дні. Визначте провідну ідею фільму.
CLASSROOM
Усно
1. Чому Ульф і Берра вирішили шукати дідуся в притулку для людей похилого віку?
2. Як хлопчики дбали про Нільса? Наведіть приклади з тексту.
3. А як Нільс дбав про них?
4. Розкажіть життєву історію одного з героїв (за вибором) від його імені.
Аналіз та інтерпретація
5. Що кожен із персонажів отримав для себе завдяки спільному знайомству? А що кожен із них подарував іншим (маємо на увазі не лише матеріальні подарунки)?
Письмово
6. Напишіть твір-роздум на тему «Як можна допомогти самотнім літнім людям?» (8-12 речень).
Цифрові технології
7. Знайдіть в інтернеті та прочитайте одне з інтерв’ю Ульфа Старка (у перекладі українською мовою). Які думки письменника вам особисто сподобалися? Що вам видалося цікавим у його висловлюваннях про книжки?
Дослідження
8. З’ясуйте творчу історію шведської пісні «Чи вмієш ти свистати, Юганно?». Знайдіть і прочитайте текст пісні, послухайте мелодію. Яку роль відіграє пісня в повісті? Які ідеї вона втілює?
Ваша творчість
9. Придумайте власне продовження повісті «Чи вмієш ти свистати, Юганно?».
Проєкт
10. Підготуйте проєкт на тему «Як і з чого можна зробити повітряного змія». Намалюйте вашого повітряного змія.
У команді
11. Робота в парах «Різдвяна колекція». Доберіть 1-2 книжки або кінофільми/мультфільми про людяність, які варто всім подивитися на Різдво. Розкажіть про них, поясніть ваш вибір.
Життєві ситуації
12. Які позитивні приклади ставлення до старих людей демонструє повість У. Старка «Чи вмієш ти свистати, Юганно?»
13. Як ви ставитеся до людей похилого віку? Що конкретно робите для них?
Перевірте себе
https://academia-nikolenko-6klas.com.ua/check-yourself/