Розділ 5. Замислюємося про майбутнє
Рей-Дуглас Бредбері (1920-2012)
Я передаю людям свою любов до життя!
Рей-Дуглас Бредбері
Американський фантаст Рей-Дуглас Бредбері вмів мріяти й створювати яскраві картини майбутнього. Водночас він замислювався над тим, які люди творять майбутнє, чи дотримуються вони законів моралі, милосердя. Про це йдеться в його творах, яких він написав понад 400 (оповідання, повісті, романи, вірші).
Рей-Дуглас Бредбері народився 22 серпня 1920 р. в м. Вокігені (США, штат Іллінойс). 1947 р. вийшла перша збірка його оповідань «Темний карнавал». Світове визнання прийшло до письменника в 1950 р. після публікації повісті «Марсіанські хроніки» про опанування космосу. У наступних фантастичних творах («Усе літо за один день», «Канікули», «Кульбабове вино», «451 градус за Фаренгейтом» та ін.) він порушив проблеми розвитку людської цивілізації, збереження культури й природи. Його тривожило знецінення духовності й занепад моралі в процесі стрімкого розвитку техніки. Він вважав, що людина, яка тримає в руках найсучасніші прилади чи зброю, але втратила людяність, є небезпечною для світу.
Рей Бредбері був людиною дуже сильною і мужньою. Через хворобу тринадцять років свого життя був прикутий до інвалідного візка, але навіть тоді не переставав любити життя й писати твори.
У 2004 р. президент США Джордж Буш зустрічався з Реєм Бредбері й нагородив його Національною медаллю мистецтва — найвищою нагородою США для діячів мистецтва, які зробили вагомий внесок у розвиток американської культури.
У 2007 р. митець здобув Пулітцерівську премію «як незрівнянний автор фантастики і фентезі». А ще він отримав власну зірку на Алеї слави в Голлівуді (район м. Лос-Анджелес, США) за розвиток американського фантастичного кіно. У США започатковано премію імені Рея Бредбері для митців/мисткинь, які створюють сценарії фантастичних фільмів.
Вирушаємо в Лувр
Одним із найбільших музеїв світу є Лувр, заснований 1793 р. Він розташований у Парижі. У Луврі понад 35 000 експонатів, серед яких — унікальні шедеври, зокрема картина «Джоконда» («Мона Ліза») Леонардо да Вінчі, який жив в Італії і був не лише художником, а й ученим, винахідником. Він дуже любив експериментувати в різних галузях, у тому числі в живописі. Придумував нові фарби, оновлював їхній склад, робив суміші, щоб малювати на різних поверхнях. «Джоконда» («Мона Ліза»), створенав 1503-1506 (або 1503-1517) рр., стала результатом сміливого експерименту митця. Написана на викривленій поверхні дерев’яної дошки за допомогою спеціальних фарб і прийомів, картина створює незвичайний ефект. Крім того, хоч де б стояли глядач чи глядачка, жінка з картини завжди дивиться прямо на них, ніби зазирає не лише в очі, а й углиб душі. Таємничість образу героїні картини надає прийом сфумато — ледь помітний серпанок, туман, що огортає постать жінки, яка начебто зливається з пейзажем. Але найбільша загадка картини — це усмішка Джоконди (Мони Лізи). У різні епохи люди сприймали її по-різному: доброю і злою, красивою і потворною, лагідною і глузливою. А якою вам видається усмішка героїні картини Леонардо да Вінчі? Поясніть.
Усмішка (1952)
Оповідання «Усмішка» є фантастичним, оскільки Рей Бредбері зображує в ньому не реальний світ, а уявне майбутнє. У творі діють вигадані персонажі й створені неймовірні ситуації, яких не існує в дійсності. Проте фантастика письменника все ж таки не відірвана від реальності, вона є своєрідним попередженням суспільству щодо жахливих наслідків війни, руйнування і знецінення культури. Водночас оповідання містить не тільки страшний прогноз, а й надію на краще існування. Рей Бредбері вірить у те, що мистецтво врятує людську душу і суспільство. Тому провідну роль у сюжеті оповідання відіграє картина «Джоконда» («Мона Ліза») Леонардо да Вінчі, яка справила сильне враження на хлопчика Тома. Ця картина втілює не лише велич творчості італійського майстра, а й красу та силу мистецтва загалом, що є надбанням людської цивілізації.
Теорія літератури
Художня деталь — значущий елемент, виразна подробиця, важлива частка цілого (образу, явища, характеру тощо). Художня деталь є акцентованим автором чи авторкою складником портрету, характеру персонажа, опису природи тощо. Художні деталі можуть бути предметними (елементи певних предметів), пейзажними (елементи у змалюванні пейзажу), колористичними (акцентують певні кольори або відтінки), психологічними (слугують зображенню психологічного стану персонажів) та ін.
Усмішка
Знайдіть і випишіть слова, виділені в оповіданні курсивом. З’ясуйте їхнє значення. Поясніть, чому саме ці слова автор хотів акцентувати.
Черга на майдані виросла ще о п’ятій годині, коли півні заспівали вдалині в укритих памороззю обійстях і ще ніде не світилися вогні. Усюди серед зруйнованих будівель висів пасмами туман, але зараз, о сьомій, на світанні, він почав танути. Дорогою, по двоє та по троє, люди прямували до міста, куди їх вабили базар і свято.
Хлопчик стояв одразу за двома чоловіками, що завели розмову, від холодного повітря її звуки лунали вдвічі гучніше. Малий тупцював на місці, дмухав на свої червоні, у саднах, руки, поглядаючи то на брудний, з грубої мішковини, одяг сусідів, то на чималу шеренгу чоловіків і жінок попереду.
— Агов, хлопче, а чого це ти тут так рано? — промовив чоловік за його спиною.
— Зайняв своє місце у черзі, — відповів хлопчик.
— Ішов би ти, малий, звідси та пропустив того, хто знається на цій справі!
— Облиш його, — утрутився, різко озирнувшись, один із чоловіків попереду.
— Та я жартую, — чоловік позаду поклав руку на голову хлопця. Той похмуро скинув її. — Просто дивно — дитина і так рано тут, а не в ліжку!
— Цей хлопець розуміється на мистецтві, ясно? — сказав захисник, чоловік на прізвище Ґріґсбі. — Тебе як звати, парубче?
— Том.
— Том як плюне — одразу в «яблучко». Так, Томе?
— А то!
Сміх покотився вздовж черги.
Попереду продавали гарячу каву в надтріснутих чашках. Том поглянув туди й побачив маленьке палаюче вогнище й юшку, що парувала в іржавій каструлі. Це була несправжня кава. Зварену з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, її продавали по пенні за чашку, щоб зігріти шлунок, та мало хто купував — у небагатьох щось було в кишенях.
Том глянув туди, де черга зникала, завертаючи за зруйновану вибухом кам’яницю.
— Кажуть, що вона усміхається, — сказав хлопчик.
— Авжеж, усміхається, — відповів Ґріґсбі.
— А ще кажуть, це олія на полотні.
— Точно. І тому мені здається, що вона не справжня. А справжню, я чув, намалювали колись давно на дереві.
— Їй, кажуть, аж чотириста років.
— А може, і більше. Насправді ніхто не скаже і який зараз рік.
— Дві тисячі шістдесят перший.
— Це те, що кажуть, хлопче, так. Брешуть… Може, трьохтисячний, а може, п’ятитисячний. Звідки ми знаємо! Стільки часу — жахливий розбрат. А все, що в нас залишилося, — одні шматки й уламки…
Ледь переставляючи ноги, вони просувалися холодною вулицею.
— Скільки ще чекати, щоб побачити її? — стомлено запитав Том.
— Кілька хвилин, не довше. Вона за огорожею: чотири латунні стовпчики, а поміж ними — шовкова мотузка, щоб надто близько ніхто не підходив. Затям, Томе: без каменюк, бо в неї заборонено жбурляти камінням.
— Так, сер.
Усе вище в небо сходило сонце, поволі приносячи тепло; чоловіки порозстібали свої залоєні пальта й познімали брудні капелюхи.
— А навіщо ми тут зібралися в черзі? — спитав знову Том. — Чому ми мусимо плювати?
Ґріґсбі й не глянув на нього, задумливо дивлячись на сонце.
— Ну, Томе, є багато причин, — він розгублено запхав руку до кишені, ніби за цигарками, яких там уже давно не було. Том бачив таке мільйон разів. — Тут, Томе, річ ось у чому — у ненависті. Ненависті до всього з минулого. Я спитаю тебе, Томе: як ми дійшли до такого, що міста — це руїни, дороги — наче їх розпиляли бомби, а поля вночі світяться від радіації? Я питаю: хіба це не паскудна гидота?
— Так, звісно, сер.
— Ото ж бо й воно, Томе! Ми ненавидимо те, що нас занапастило та зруйнувало. Така вже людська природа. Може, це й безглуздо, але така людська природа.
— Немає нікого й нічого, що б ми не зненавиділи, — сказав Том.
— Точно! А все ті божевільні, що керували світом!.. Сьогодні четвер, ранок, ми тут, усі нутрощі присихають до хребта, живемо в якихось хижках, ані покурити, ані випити. Нічого, крім цих наших свят, Томе, авжеж свят.
Том пригадав свята останніх років. Рік, коли на майдані розривали та палили книжки, а всі реготали й були п’яними. А місяць тому — свято науки, на яке притягли останній автомобіль і кинули жереб. Ті, кому пощастило, могли один раз ударити по машині кувалдою.
— Чи пам’ятаю я, Томе? Чи пам’ятаю? Я тоді розбив переднє скло, чуєш? Господи, який же звук тоді був! Хрясь!..
Том ніби почув, як скло розлітається на скалки.
— А Білл Гендерсон двигун розгатив. О, це була прекрасна робота, дуже професійна! Бом-м! Але найкраще, — продовжував Ґріґсбі, — було тоді, коли громили завод, там ще намагалися робити літаки. Господи, з яким задоволенням ми його рознесли на друзки! — сказав Ґріґсбі. — А тоді ми знайшли друкарню та склад боєприпасів — і підірвали! Томе, можеш собі це уявити?
Том замислився.
— Так, уявляю.
Настав полудень. Сморід зруйнованого міста в нагрітому повітрі піднімався вгору, щось рухалося серед пошарпаних будівель.
— Містере, а це не повернеться більше?
— Що — цивілізація? А хто її схоче? Не я — уже точно!
— Зовсім трохи я б її ще потерпів, — сказав хтось із черги, якого не було видно за іншими. — Щось непогане в ній усе ж таки було.
— Не забивай собі голову! — гукнув Ґріґсбі. — Для неї вже немає місця.
— Та ні, — переконував той, що стояв позаду. — Ось побачите: колись прийде людина з уявою та підлатає її. Запам’ятайте мої слова. Хтось, у кого буде серце.
— Ні, не буде цього! — відрубав Ґріґсбі.
— А я кажу так. Людина, чия душа відкрита до прекрасного, вона поверне нам хоча б частку цивілізації, хоча б стільки, щоб нам вистачило мирно жити.
— А ти хіба не знаєш, що таке війна?
— Може, згодом усе зміниться?
Нарешті вони опинилися на головному майдані. До міста прибув вершник з аркушем паперу в руці. У центрі площі було огороджене місце. Том, Ґріґсбі й інші, збираючи в роті слину, рухалися вперед — ішли, приготувавшись, з очікуванням, широко розплющивши очі. Серце Тома билося схвильовано й гучно, а земля аж горіла під його босими п’ятами.
— Ну, Томе, дочекалися — давай!
По кутках обгородженого майданчика стало четверо поліцейських, четверо чоловіків, на зап’ястках яких були жовті шнурки, що засвідчували їхнє верховенство над іншими. Вони стежили за тим, щоб ніхто не кидав каміння.
— Отже, кожен знає, — востаннє пояснив Ґріґсбі, — що й у нього є можливість, розумієш, Томе? Ну, давай, просто зараз!
Том застиг перед картиною, дивлячись на неї.
— Томе, плюй!
У нього пересохло в роті.
— Давай, Томе, мерщій!
— Але, — повільно вимовив Том, — вона прекрасна!.
— Ну ж бо, я плюну за тебе!
Плювок Ґріґсбі зблиснув у променях сонця. Жінка на картині усміхалася до Тома спокійно і таємничо, а він дивився на неї, і його серце калатало, відлунюючи музикою у вухах.
— Вона прекрасна, — повторив він.
— Іди, поки поліція…
— Увага!
Люди в черзі принишкли. Щойно вони сварили Тома, бо той закляк, а тепер усі повернулися до вершника.
— Як її звати, сер? — тихо спитав Том.
— Картину? Здається, «Мона Ліза». Справді, «Мона Ліза».
— Оголошення! — вигукнув вершник. — Влада ухвалила, що сьогодні опівдні портрет на майдані буде відданий тутешнім мешканцям, щоб вони могли взяти участь у знищенні…
Том навіть не скрикнув, коли натовп, волаючи, штовхаючись, борсаючись, поніс його до картини. Різкий звук розірваного полотна… Поліцейські кинулися врозтіч. Натовп валував, руки людей шматували портрет, неначе голодні птахи. Том відчув, як його ніби кинули крізь розбиту раму. Сліпо наслідуючи інших, він простягнув руку, схопив клаптик лисніючого полотна, смикнув і впав, отримавши кілька ударів, викотився з натовпу. Закривавлений, у розірваному одязі, він дивився, як старі баби жували залишки полотна, а чоловіки розбивали раму й розривали тканину на невеликі клаптики.
Лише Том стояв, завмерши, серед оскаженілих людей. Він подивився на свою руку й притиснув до грудей, ховаючи клаптик полотна.
— Агов, Томе, чого ж ти? — гукнув Ґріґсбі.
Не промовивши нічого, заплакавши, Том побіг. За місто, понівеченою бомбами дорогою, через поле, через неглибокий потік, не обертаючись, він біг, а міцно стиснута в кулак рука була захована під куртку.
Коли сонце зайшло за обрій, він дістався до невеличкого селища й швидко проскочив через нього. О дев’ятій годині він добіг до зруйнованої ферми. За нею, у прибудові, побачив, як спить його родина — мати, батько, брат. Швидко й нечутно він прослизнув у двері та ліг, ще важко дихаючи.
— Томе? — покликала мати крізь темряву.
— Так.
— Де ти був? — гримнув батько. — Уранці відлупцюю тебе!..
Хтось штовхнув Тома. Це був брат, якому довелося сьогодні самому поратися на земельній ділянці.
— Лягай! — стиха шикнула на нього матір.
Ще один стусан.
Том ліг, угамовуючи дихання. Довкола була тиша. Рука була притиснута до грудей міцно-міцно. Десь із півгодини він лежав так, заплющивши очі.
Потім щось відчув, це було холодне біле світло. Місяць викотився високо в небі, і маленький квадратик світла рухався над Томом. Тільки тепер його рука розслабилася. Повільно, обережно, дослухаючись до тих, хто спав, Том випростав руку. Він вагався лише мить, зітхнув, а потім розтиснув пальці й розправив зібганий клаптик полотна.
Увесь світ спав у сяйві місяця.
А на долоні хлопчика лежала «Усмішка». Він дивився на неї в білому світлі опівнічного неба, пошепки повторюючи: «Усмішко, люба усмішко…».
За годину вона ще стояла перед його очима, навіть після того, як він обережно згорнув і заховав клаптик. Він заплющив очі, але Усмішка знову була там, у темряві. І було так тихо, тепло й спокійно, коли він заснув, і світ завмер, а місяць човником плив холодним небосхилом до наступного світанку.
(Переклад Богдана Сторохи)
Українська кіноверсія оповідання «Усмішка»
У 2007 р. в Україні створено кінофільм за мотивами твору Рея Бредбері «Усмішка» (режисерка Катерина Полігас, Київ). Чорно-біла палітра стрічки й класична музика акцентують боротьбу добра і зла у світі та в душі головного героя — хлопчика Тома. За допомогою інтернету перегляньте цей фільм. Які твори образотворчого мистецтва використано в ньому? Як ви гадаєте, з якою метою? Знайдіть у кінофільмі художні деталі, які є в оповіданні Рея Бредбері. Чи з’явилися у стрічці нові художні деталі?
CLASSROOM
Усно
1. Коли відбуваються події в оповіданні? Що говорять персонажі про час, у якому вони живуть? Прокоментуйте.
2. З якою метою люди зібралися в чергу? Чи всі вони думають і діють однаково?
3. Чому мешканці ненавидять своє минуле? Поясніть.
4. Які свята відзначають у місті майбутнього? Як це відбувається? Дайте власну оцінку вчинкам людей під час спільних свят.
Аналіз та інтерпретація
5. Знайдіть художні деталі, що свідчать про умови життя персонажів.
6. Наслідком яких подій стали такі умови їхнього життя?
7. Як ставляться мешканці міста до мистецтва? Поясніть їхнє ставлення.
8. Як змінюється Томове сприйняття картини «Мона Ліза»? У який момент хлопчик відчув красу мистецтва? Чи хтось іще з людей у черзі відчув це?
Письмово
9. Напишіть продовження оповідання «Усмішка».
Цифрові технології
10. За допомогою інтернету дізнайтеся про історію і загадки картини «Джоконда» («Мона Ліза») Леонардо да Вінчі. Кого на ній зобразив митець?
Дослідження
11. Дослідіть значення і складники поняття «цивілізація». Назвіть сучасні цивілізовані країни. Чи можна назвати цивілізованим світ, який змалював Рей Бредбері? Доведіть.
Ваша творчість
12. Створіть постер на тему «Краса рятує світ».
Проєкт
13. Підготуйте проєкт на тему «Що таке вандалізм і як із ним боротися в сучасному світі?».
У команді
14. Рольова гра. Уявіть, що ви опинилися в черзі до картини «Джоконда» («Мона Ліза»). Що потрібно зробити, аби змінити ставлення мешканців міста до минулого й до мистецтва?
15. Доберіть в інтернеті або намалюйте ілюстрації на тему «Майбутнє України». Візьміть участь у виставці, прокоментуйте.
Життєві ситуації
16. Прокоментуйте ставлення рідних і чужих людей до Тома. Чого не вистачало хлопчикові в стосунках з іншими? Чи можна це змінити? Як?
17. Дайте поради, як можна підтримати людину в моменти важких випробувань. Кого ви особисто підтримали?
Перевірте себе
https://academia-nikolenko-6klas.com.ua/check-yourself/