Анна Ґавальда (нар. 1970)
Книжки Анни Ґавальди дарують нам величезну віру в перемогу людяності. Вони не повчають, але дають відчуття того, що все в цьому складному світі влаштується і стане на свої місця.
Ліна Костенко
Яскравою зіркою сучасної європейської літератури є французька письменниця Анна Ґавальда. Вона народилася 9 грудня 1970 р. в м. Булонь-Беланкур (Франція) неподалік від м. Парижа. Добре вчилася в школі й обожнювала писати твори. Коли її батьки розлучилися, дівчинці довелося жити в тітки, яка мала тринадцятеро власних дітей. Однак Анна не втратила життєвої енергії. Здобула вищу освіту в Сорбоннському університеті. Коли була студенткою, працювала офіціанткою, касиркою, журналісткою, але ніколи не полишала художньої літератури. Після завершення навчання в університеті викладала французьку мову в коледжі, а у вільний час вигадувала й записувала різні історії.
Книжки Анни Ґавальди одразу помітили у Франції. У 1992 р. вона посіла перше місце в літературному конкурсі «Кращий любовний лист». У 1998 р. здобула престижну премію Франції «Кров у чорнильниці», а у 2000 р. її було відзначено премією Гран-Прі RTL. Твори письменниці перекладено понад сорока мовами світу. За її книжками знімають фільми й ставлять вистави.
Для України Анна Ґавальда стала справжнім відкриттям останніх років. Що ж так подобається читачам у її творах? Вона каже, що головне джерело її сюжетів — це сучасний світ, у якому люди живуть самі по собі. У персонажів свої проблеми, своя особиста історія і своя біда. Але всі без винятку герої та героїні Анни Ґавальди прагнуть особистого щастя й шукають власне місце у складному світі. Письменниця вважає: якщо людина не втратила почуття любові й милосердя, вона обов’язково знайде те, до чого прагне.
«35 кіло надії» (2002)
Це повість про тринадцятирічного хлопчика Грегуара, який почувається самотнім у родині та школі. Чому він самотній? Чому йому здається, що він нікому не потрібний? Чи є поруч із ним друзі й дорослі, які можуть йому допомогти? І чи вистачить сил у Грегуара здобути перемогу над самим собою та досягти своєї мрії? Ось про такі важливі для дітей і підлітків проблеми йдеться в цьому зворушливому творі.
Батьки вирішили віддати Грегуара, якому важко давалося навчання, до спеціального пансіону. А він хотів навчатися в технічному коледжі Граншан, де учні на різноманітних верстатах і пристроях виготовляли власними руками всілякі вироби. Однак туди важко було вступити. До того ж необхідно було написати мотиваційний лист для вступу в заклад. І Грегуар це зробив! Він зумів переконати директора коледжу в тому, що його обов’язково треба прийняти на навчання. Але на долю хлопця випали нові випробування. Він, хоча навчався в омріяному закладі, не почувався щасливим, бо його дідусь Леон потрапив до лікарні. До Грегуара прийшло нове розуміння щастя — мудре, доросле, свідоме. Він збагнув, що щастя — це коли рідна або близька тобі людина здорова й поруч із тобою. Грегуар ставить перед собою неймовірні завдання заради дідуся й виконує їх. За законами дитячої казки, дід Леон одужує і повертається до онука. Щастя бути разом — ось такий фінал повісті Анни Ґавальди. Це початок нового дорослого життя Грегуара.
35 кіло надії
(Уривки)
- Що любив і чого не любив робити Грегуар? Поясніть його уподобання.
- У який момент твору з’являється число 35? Що, на вашу думку, означає назва повісті?
Я ненавиджу школу.
Ненавиджу її понад усе на світі.
Ні, навіть ще сильніше…
Вона зіпсувала мені все життя.
До трьох років, напевно можу сказати, я жив щасливо.
Я погано це пам’ятаю, але мені так здається. Я грався, по десять разів підряд дивився мультик про ведмежа, малював картинки і вигадував мільйон пригод для Гродуду — це було моє улюблене плюшеве щеня. Мама розповідала, що я годинами сидів один у своїй кімнаті і не сумував, говорив безперестану, ніби сам із собою. Ось я й думаю: мабуть, щасливо мені жилося.
Тоді, в дитинстві, я всіх любив і гадав, що мене теж усі люблять. А потім, коли мені виповнилося три роки і п’ять місяців, раптом — бац! — у школу!
Першого ранку я ніби навіть радів. Батьки, напевно, все літо мені втовкмачували: «Ось, любий, ти підеш до справжньої школи!». Ну, і все таке… Вони кажуть, що я навіть не плакав. (Я взагалі цікавий, мабуть, хотів подивитись, які там у них іграшки і чи є там «Лего».) Одним словом, до обіду я повернувся задоволений, все з’їв і побіг у свою кімнату, розповісти Гродуду, як цікаво було в школі.
Якби тоді я знав, що буде далі, то належно посмакував би ті останні щасливі хвилини, бо одразу після того моє життя пішло шкереберть.
— Пішли, — сказала мама.
— Куди?
— Як куди… До школи!
— Ні.
— Що — ні?
— Я більше туди не піду.
— Ось як? Чому?
— Досить уже, бачив я цю школу, нічого там цікавого немає. У мене тут повно справ, удома. Я обіцяв Гродуду зробити йому таку машинку, щоб шукати кісточки, а то він їх чимало сховав у мене під ліжком, а знайти не може, тож ніколи мені до школи ходити!
Мама присіла прямо переді мною навшпиньки. Я покрутив головою.
Вона стала мене умовляти. Я заплакав. Вона підняла мене на руки, я завищав. І тоді вона заліпила мені ляпаса.
Першого в моєму житті.
Ось так.
Ось тобі й школа.
Так почався жах.
Я мільйони разів чув, як батьки розповідали цю історію.
Своїм друзям, вихователям, учителям, психологам, логопедам і консультантові з профорієнтації. І до того часу щоразу, коли її чую, я згадую, що цей самий детектор кісточок для Гродуду я так і не сконструював.
А зараз мені тринадцять років, і я навчаюсь у шостому класі. Так, сам знаю, щось тут не так. Не треба загинати пальців, сам поясню. Два рази я залишався на другий рік і ось тепер — у шостому.
Через школу вдома були постійні сварки, самі розумієте… Мама плаче, а батько кричить на мене, або, навпаки, мама кричить, а батько мовчить. А мені погано, коли вони такі, але що я можу вдіяти? Що їм сказати? Нічого. Я нічого не можу їм сказати, бо, якщо відкрию рота, буде ще гірше. А вони товкмачать мені одне й те саме, як папуги: «Працюй! Працюй! Працюй! Працюй! Працюй!».
Та розумію я, розумію. Не зовсім я дурний. Я б і радий працювати, та ось біда — не виходить. Все, чого навчають у школі, для мене китайська грамота. В одне вухо влітає, а з іншого — вилітає. Водили мене до мільйонів лікарів, перевіряли очі, вуха, навіть мозок. Часу витратили купу, встановили, що в мене, бачте, проблема з концентрацією уваги. Насмішили! Я і сам знаю, що зі мною таке, мене б спитали! Усе зі мною в порядку. Ніяких проблем. Просто мені нецікаво. Не-ці-ка-во. І все.
Мені було добре в школі тільки один рік — у старшій дитсадковій групі. Там у мене була вихователька Марі. Ось її я ніколи не забуду.
Я гадаю, Марі пішла працювати в школу, щоб займатися тим, що їй подобалося в житті: займатися рукоділлям та майструвати всілякі вироби. Я її відразу полюбив. Із найпершого дня. Сукні вона сама собі шила, светри сама в’язала, прикраси сама придумувала. Не було дня, щоб ми не приносили чогось додому: їжачок із пап’є-маше, кошеня з пляшечкою молока, мишки в горіховій шкаралупі, вертушки, малюнки, аплікації… Оце була вихователька — ми у неї не тільки перед Святом мам працювали з бажанням! Вона говорила: не даремно ти прожив день, коли щось зробив своїми руками. Тепер я думаю, що від того щасливого року й пішли всі мої нещастя, тому що саме тоді я зрозумів одну дуже просту річ: понад усе на світі мені цікаві мої руки і те, що вони здатні змайструвати.
Іще скажу про Марі таке: я добре знаю, чим їй зобов’язаний. Більш-менш задовільною успішністю в підготовчому класі — ось чим. Вона-то розуміла, з ким має справу. Знала, що я готовий розревітися, якщо мене попросять написати своє ім’я, що я нічогісінько не запам’ятовую і для мене навіть лічилочку прочитати напам’ять — тихий жах. В останній день перед канікулами я прийшов з нею попрощатися. В горлі стояв щем, і говорити було важко. Я простягнув їй свій подарунок — це була суперріч для олівців, з ящичками для скрепок і кнопок, які виймалися, гніздечком для гумки і ще всякими наворотами. Скільки я її клеїв і розмальовував — збожеволіти! Марі була дуже задоволена, я бачив, і, здається, хвилювалась так само сильно, як і я. Вона сказала мені:
— У мене також є для тебе подарунок, Грегуаре…
Це була товста книга.
— На наступний рік, — додала Марі, — ти підеш у підготовчий клас, до мадам Даре, і повинен будеш дуже-дуже старатися… Знаєш навіщо?
Я похитав головою.
— Щоб прочитати все, що тут написано.
Удома я попросив маму прочитати мені назву. Вона поклала товсту книгу на коліна і сказала:
— «Тисяча справ для умілих рук». О-ля-ля, це ж скільки всього попереду!
Мадам Доре я ненавидів. Ненавидів її голос, її кривляння, те, що вона вічно обзаводилася любимчиками. Але я все ж таки навчився читати, тому що дуже хотів зробити бегемотика з коробочки з-під яєць зі сторінки 124.
У моїй педагогічній характеристиці Марі написала: «У цього хлопчика голова — як решето, золоті руки і величезне серце. Якщо постаратися, із нього буде толк».
Уперше й востаннє за все моє життя працівник народної освіти сказав про мене добре слово.
У будь-якому разі я знаю безліч людей, яким все це теж не подобається. Ось ви, якщо я, наприклад, спитаю: «Школу любите?» — що відповісте? Похитаєте головою: ні, звісна річ. Хіба що підлабузники з підлабузників скажуть «так» або вже такі «ботаніки», яким і справді подобається щодня ходити перевіряти свої здібності. Але я не про них… Хто все це любить по-справжньому? Та мало хто. Мало, але є такі, як я: їх називають «ледарями» і «дармоїдами», і в них постійно болить живіт.
Я прокидаюсь за годину до будильника, а то і раніше. І цілу годину лежу і відчуваю цей біль у животі, як він набухає, набухає… До того часу, коли треба вставати з ліжка, мене вже нудить так, що здається, ніби я на палубі корабля у відкритому морі. Сніданок — мука. Я взагалі нічого не можу їсти, але мама вічно стоїть над душею, і хочеш не хочеш доводиться запихати в себе тости. В автобусі біль стискається у тугу-тугу грудку. Якщо я зустрічаю дорогою товаришів із класу, можна поговорити, наприклад, про «Зельде», тоді трохи відпускає, але коли їду один, грудка душить мене. А справжній жах — це увійти на шкільне подвір’я. Запах школи — ось що найгірше. Запах крейди і старих кросівок, від якого важко дихати і нудота підкочується до горла.
До четвертої години клубок починає розсмоктуватися, і я зовсім його не відчуваю, коли вдома відчиняю двері своєї кімнати. Потім скручує знову — це коли приходять з роботи батьки й починають допитувати, як минув день, і порпатися в моєму портфелі, щоб перевірити щоденник, але уже не так сильно, тому що до їхніх сварок я звик.
Ні, брешу, звісно. Я не можу звикнути до них ніяк. У будинку вічні скандали, і мені не вдається їх уникати. Важко. Батьки мої одне одного ледь терплять, тож їм обов’язково щовечора треба знов посваритися, тільки вони не знають, до чого прискіпитися, от і користуються мною, а я з моїми поганими оцінками є дуже зручним приводом. «Це ти винен, це ти винна!» Мама кричить, що батько ніколи мною не займався, часу на сина в нього немає, а він їй відповідає, щоб не перекладала з хворої голови на здорову, вона сама, бачте, розпанькала.
Дістало, як же мене це дістало…
Мене це так дістало, що ви навіть уявити собі не можете.
Коли вони кричать, я подумки затикаю собі вуха й намагаюся думати тільки про те, що в цей момент майструю, наприклад: космічний корабель для зоряних війн із «Лего-систем», або апарат для вичавлювання зубної пасти, чи гігантську піраміду із дерев’яного конструктора «Капас» та багато чого іншого. А потім починаються тортури уроками. Якщо мені допомагає мама, це завжди закінчується тим, що вона плаче. Якщо батько — плачу я.
Оце я вам все розповідаю, бо ви можете подумати, що мої батьки погані або дістають мене. Та ні ж, ні, вони у мене класні, просто класні… Одним словом, батьки як батьки. Усе тільки через ту школу. Я, поміж іншим, через це весь минулий рік записував у щоденник тільки половину завдань — щоб менше було скандалів і сліз вечорами. Чесне слово, тільки через те, але в мене язик не повернувся сказати це директрисі, коли я заливався сльозами в її кабінеті.
Взагалі-το я правильно зробив, що не сказав. Що вона може зрозуміти, індичка надута? Все одно за місяць вона мене відрахувала.
Відрахувала через фізкультуру.
Цього ви ще не знаєте: спорт я ненавиджу майже так само, як школу. Не зовсім до такого ступеня, але майже. Якби ви мене тільки побачили, ви б зрозуміли чому. Татамі і я, як кажуть, — речі несумісні. Я не вдався ані зростом, ані мускулатурою, ані силою. Скажу вам більше: я натуральний хлюпик, чи слабак, чи хиряк — як вам більше подобається.
Буває, я стою — руки в боки, груди вперед — перед дзеркалом і дивлюся на своє відображення. Вигляд ще той, вилитий черв’як на заняттях з бодібілдингу. (…) На уроках фізкультури у мадам Берлюрон я посміявся так, як не сміявся ніколи в житті.
Ось як це почалося.
— Дюбоск Грегуар, — сказала вона, втупившись у журнал.
— Я.
Я знав, що знову не зроблю вправу і стану посміховиськом.
Стояв і думав, коли ж це все скінчиться.
Отже, тільки я вийшов уперед, всі вже почали сміятися.
Але сміялися цього разу не над моєю незграбністю — просто я в той день досить безглуздо виглядав. (…)
А відрахували мене через коня. Треба було стрибнути через цю шкіряну машину з ручками, і, коли прийшла моя черга, я мало-мало недоскочив і боляче вдарився… Ясна річ, хлопці подумали, що я прикидаюся і ворлаю «У-у-у-уййййййййй!», щоб їх посмішити, а мадам Берлюрон потягла мене одразу до директорки.
Я від болю зігнувся, але не плакав.
Не хотів давати їм такого задоволення.
Батьки теж мені не повірили, а коли дізналися, що мене виключили зі школи, то вони кричали не одне на одного, а вже хором на мене і відвели душу.
Коли вони нарешті відпустили мене в мою кімнату, я зачинив двері й сів на підлогу. А потім сказав собі: «Одне з двох. Можеш лягти на ліжко і ревіти. Є привід: життя в тебе кепське, і сам ти дурень, і якщо зараз помреш, усім буде тільки краще. А можеш встати і що-небудь змайструвати». Того вечора я зробив диво з усякого непотрібу, який підібрав на будівництві, і назвав його «Опудало-Берпугало».
Не сказати щоб дуже розумно, сам знаю. Але мені стало легше, хоч подушку не промочив.
Тільки одна людина мене тоді втішила — мій дідусь. Воно й не дивно, тому що дідусь, дід Леон, завжди мене втішав: з того часу, як я навчився ходити, він став пускати мене у свій закуток.
Закуток діда Леона — це все моє життя. Моя схованка і моя печера Алі-Баби. Коли бабуся починає нас трохи діставати, він нахиляється до мене і шепоче на вухо:
— Що, Грегуаре, чи не прогулятися нам з тобою в Леоленд?
І ми потихеньку тікаємо під бабусине бурмотіння:
— Давай, давай! Задурюй голову дитині…
А дід здвигує плечима:
— Та досить тобі, Шарлотто. Ми з Грегуаром усамітнимося, нам треба спокійно подумати.
— А про що це ви будете думати, цікаво?
— Я — про своє життя, яке позаду, а Грегуар — про своє, яке попереду.
Бабуся відвертається і бурмотить, що краще б їй оглухнути, аніж чути таке. На це дід завжди відповідає:
— Дорогенька, ти й так уже оглухла.
Мій дід Леон — майстер на всі руки, як і я, тільки в нього до того ж ще і голова тямовита. У школі він був відмінником, першим у класі з усіх предметів і, поміж іншим, зізнався мені якось, що ніколи не сидів за підручниками у вихідні («Чому?» — «Та просто не хотів, і все»). Він був першим з математики, з французької, з англійської, з історії, з літератури — з усіх предметів, чесне слово! У сімнадцять років він вступив до Вищої політехнічної школи, а це, між іншим, був найважчий для навчання заклад у Франції. А потім він будував мости, транспортні розв’язки, тунелі, греблі. Коли я запитую, що саме він робив, дід починає розмірковувати вголос:
— Важко сказати. Я ніколи не знав, як називалася моя посада… Бувало так: мені показували креслення, щоб я сказав свою думку — впаде ця річ чи ні.
— І все?
— І все, і все… Це не так уже й мало, хлопче! Наприклад, скажеш ти «ні», а гребля візьме й посунеться — тоді сядеш у калюжу, повір мені!
Дідів закуток — це місце, де мені наймиліше в світі! Хоча, здавалося б, що там такого особливого — сарайчик із дощок і листового заліза в садовому куточку, взимку в ньому холодно, влітку — спекотно. Я намагаюся забігати туди якомога частіше. Що-небудь змайструвати, взяти напрокат інструмент чи деревину, подивитись, як працює дід Леон (він зараз робить на замовлення меблі для ресторану), порадитися з ним чи просто так посидіти. Мені тут подобається, моє це місце, от і все.
Пам’ятаєте, я говорив, що від запаху школи мене нудить? Так-от, тут — навпаки: входячи у цей захаращений — і не повернутися — сарайчик, я роздуваю ніздрі, щоб глибше вдихнути запах щастя. Запах гарячої змазки, електронагрівача, пайки, клею і ще багато чого. Чудово! Я давно вирішив, що коли-небудь виділю цей запах в чистому вигляді, створю парфуми й назву їх «Закуток». Щоб нюхати, коли стає нудно від цього життя. (…)
Коли дід дізнався про шостий клас, він чомусь не відповів на моє «добридень». Поїли ми мовчки, після кави він ніби й не збирався нікуди виходити.
— Діду?
— Що?
— Підемо в закуток?
— Ні.
— Чому?
— Тому що я дізнався від твоєї мами погану новину.
— …
— Я тебе не розумію! Ти ненавидиш школу і робиш усе, щоб затриматися в ній якомога довше.
Я мовчав.
— Адже не такий ти все ж таки дурний, яким тебе вважають! Чи такий?
Голос у нього був сердитий.
— Так.
— Ох, терпіти цього не можу! Звичайно, легко тобі сказати, що ти ні на що не здатний, щоб нічого не робити! Ще б пак! Таким уже я народився! Як легко! А далі що? Які твої плани? Залишишся на другий рік у сьомому, восьмому, дев’ятому, і якщо пощастить, свідоцтво про навчання отримаєш до тридцяти років!
Я тримався за краєчок диванної подушки, не сміючи підняти очей.
— Ні, справді, не розумію тебе. Отже, так, на діда Леона можеш більше не розраховувати. Я люблю самостійних людей, які вміють досягати своєї мети, зрозуміло? Терпіти не можу ледарів, які тільки й знають, що скаржитися, і, на додачу, вилітають зі школи за погану поведінку! Вітаю! Подумати тільки, а я завжди тебе захищав… Завжди! Батькам твоїм говорив, що я в тебе вірю, виправдовував тебе, та ще й підтримував! Ось що я тобі скажу, друже: нещасним бути куди легше, аніж бути щасливим, а я не люблю, чуєш, не люблю людей, які шукають легкі шляхи. Ненавиджу скигліїв! Будь щасливий, чорт забирай! Роби що-небудь, щоб бути щасливим!
Він так кричав, що аж закашлявся. Прибігла бабуся, а я потихеньку вислизнув у садок.
Пішов я, звісно, в закуток. Мені було дуже холодно. Я сів на іржаву каністру і став думати, як же мені хоча б чогось у житті добитися.
Я б усе зробив, та тільки як будувати, якщо немає ані креслень, ані матеріалів, ані інструментів, нічого. Тільки тягар на серці, який гнітить і від якого навіть заплакати не можеш. Своїм складаним ножем надряпав декілька слів на дідовому верстаку і пішов у дім, не попрощавшись.
Дома був скандал, довше, голосніше, аніж зазвичай. Закінчувався червень, і в жоден коледж із вересня мене не хотіли приймати. Батьки рвали на собі волосся. Сил не було це витримувати. А я тільки ніби стискався з кожним днем, щоби мене якнайменше помічали. Я говорив собі, що якщо так зменшуватися, зменшуватися, то можна врешті-решт зовсім зникнути, і тоді всі проблеми відпадуть самі собою.
Виключили мене зі школи 11 червня. Спочатку я цілими днями був удома. Зранку дивився «П’ятий канал» або «Телемагазин» (там такі цікаві речі показують — збожеволіти!), після обіду перечитував старі комікси або збирав помаленьку головоломку з 5000 деталей, подарунок тітки Фанні.
Але довго я так не витримав. Захотілося хоча б чимось зайняти руки… Я став оглядати будинок щодо того, аби щось покращити. Мама часто скаржилася при мені на гори прасування і казала, що її мрія — прасувати сидячи. Ось я і взявся вирішити це завдання.
Розібрав ніжки прасувальної дошки — там був упор, але зробити нижче її не вдавалося, тоді вирахував потрібну висоту й встановив дошку на чотири дерев’яні ніжки, як звичайний стіл. (…)
Я шукав собі різні заняття до кінця червня. Новим сусідам допоміг розчистити сад. Я виполов там стільки бур’янів, що пальці в мене набрякли й позеленіли.
Сусідів звали месьє і мадам Мартіно. У них був син Шарль, усього на рік старший за мене, але я з ним не затоваришував. Він не відходив від своїх комп’ютерних ігор і коміксів, а якщо починав говорити зі мною, то обов’язково питав одне й те саме: у який клас я піду на наступний рік. Мене це почало трохи дратувати.
Мама, як і раніше, висіла на телефоні в пошуках навчального закладу, який би виявив нам велику милість і погодився би прийняти мене у вересні. Щоранку ми вигрібали з поштової скриньки чимало рекламних проспектів. Яскраві фотографії на глянцевому папері розхвалювали переваги того чи іншого коледжу.
Це було красиво — і брехливо. Я гортав їх, хитаючи головою, і думав: цікаво, як це примудрилися сфотографувати усміхнених учнів? Чи то їм заплатили, чи то повідомили, що їхній учитель французької мови впав у прірву? Тільки одна школа мені сподобалась. Учні на світлинах не сиділи за партами і не усміхалися на камеру. На одній світлині діти пересаджували рослини в оранжереї, на іншій — розпилювали дощечки за верстатом і навіть не думали усміхатися — вони були зайняті справою. Виглядало привабливо, але це був технічний ліцей. (…)
Я сів писати мотиваційний лист… Порвав одинадцять чернеток. А лист-таки видався зовсім короткий…
Ось він, я переписав його для вас.
«Шановний директоре школи Граншан!
Я дуже хотів би вчитися у Вашій школі, але знаю, що це неможливо, тому що в мене дуже погана успішність. Я бачив у рекламі Вашої школи, що у Вас слюсарні й столярні майстерні, кабінет інформатики, теплиці й таке інше.
Оцінки, на моє переконання, — це не головне в житті. Важливіше знати, чого ти хочеш у житті. Мені дуже хочеться вчитися у Вас, тому що в Граншані мені буде найкраще — так я думаю. Я не дуже гладкий, у мені 35 кіло надії.
З найкращими побажаннями, Грегуар Дюбоск.
Р.S.: Я вперше в житті прошусь до школи, сам не розумію, що це зі мною, мабуть, захворів.
P.P.S.: Посилаю Вам креслення машинки для чистки бананів, яку я сам зробив, коли мені було сім років».
Я перечитав лист, вийшло трохи дурнувато, але в мене не вистачило духу переписувати його тринадцятий раз. Я уявив собі, з яким обличчям директор буде його читати… «Звідки тільки взявся такий дурень?» — мабуть, подумає він, пожмакає лист і запустить паперову кульку в кошик для сміття. Мені й відсилати лист уже не дуже хотілося, але я обіцяв дідові, отже, відступати було нікуди. (…)
Завдяки мотиваційному листу й наполегливості Грегуара Дюбоска прийняли в коледж Граншан. Проте незабаром захворів його дідусь Леон… Що робити? Як допомогти?
Чим Грегуар міг допомогти дідусеві Леону? Поясніть учинки хлопця.
(…) Мені жилося непогано, але щасливим я не був. Я мучився від того, що нічим не можу помогти дідові Леону. Я б гори звернув для нього, я б дав, якщо треба, розрізати себе на шматки й підсмажити на повільному вогні. Я ладен був нести його на руках через усю землю, притискаючи до грудей, я б усе що завгодно стерпів, тільки б врятувати його, та все одно зробити нічого було не можна. Тільки чекати.
Це було нестерпно. Він прийшов мені на допомогу в найважчий момент, коли мені це було дуже треба, а я що? Ніякої від мене користі.
Так я думав до того уроку фізкультури. В меню цього разу був канат з вузлами. Жах. З шести років намагаюсь, але так жодного разу і не зміг на нього залізти. Ніяк. Канат із вузлами — мій вічний сором. (…)
Я подивився на верхівку стовпа, до якого був прив’язаний канат, і прошепотів: «Дідусю, послухай! У мене вийде. Я це зроблю для тебе. Для тебе, чуєш?».
На третьому вузлі я зрозумів, що більше не можу, але тільки міцніше стиснув зуби і напружив свої дохлі руки, повні сиркової маси. Четвертий вузол. П’ятий. Все, зараз випущу. Мені це не під силу. Ні, не можна, адже я обіцяв! Я сильніше уперся ногами. Ні, все, не можу. Руки вже розмикалися. І тут я побачив хлопців — увесь клас стояв навколо стовпа, далеко внизу. Хтось крикнув:
— Тримайся, Дюбоск! Давай!
Прийшлося ще напружитися. Піт заливав очі, руки горіли.
— Дю-боск! Дю-боск! Дю-боск! — кричали товариші, підтримуючи мене.
Сьомий вузол. Більше не можу. Зараз втрачу свідомість.
А вони там, унизу, скандували…
Вони підбадьорювали мене, але цього було мало.
Лишилось всього два вузли. Я поплював на руку, потім на другу. «Дідусю, ось він я, дивись! Я посилаю тобі мою силу. Я посилаю тобі мою волю. Візьми їх. Візьми! Вони тобі потрібні. Ти того разу допоміг мені своїм знанням, а я поможу тобі тим, що в мене є: візьми мою молодість, моє завзяття, моє дихання, мої м’язи. Візьми їх, дідусю! Візьми все… Будь ласка! Живи!» (…)
(Переклад Євгенії Кашуби)
Історія Грегуара Дюбоска на екрані
У 2010 р. на екрани світу вийшов кінофільм за твором Анни Ґавальди «35 кіло надії» (режисер Олів’є Ланглуа, Бельгія, Франція). Особливу роль у стрічці відіграють речі, які інколи «говорять» більше за самих персонажів. Перегляньте цей фільм за допомогою інтернету. Які речі привернули вашу увагу? Як вони розкривають емоційний стан головного героя, його прагнення?
CLASSROOM
Усно
1. Чому, на вашу думку, Грегуар ріс нещасним і самотнім?
2. Поясніть ставлення Грегуара до школи.
3. Які труднощі й випробування спіткали Грегуара в житті? Як він їх подолав?
4. Хто вірив у Грегуара і як ця віра допомогла йому досягти мети?
Аналіз та інтерпретація
5. Як батьки ставилися до Грегуара? Чому стосунки батьків і сина були напруженими?
6. Як слова дорослих впливали на поведінку Грегуара? Наведіть приклади.
Письмово
7. Напишіть слова, які міг би надряпати Грегуар складаним ножем на дідовому верстаку після розмови з дідусем Леоном (після відрахування зі школи).
Цифрові технології
8. За допомогою інтернету віднайдіть 2-3 цікаві факти про організацію навчання в закладах середньої освіти Франції. Який досвід Франції був би корисним в Україні? А що цікавого зі шкільного досвіду українці могли б запропонувати для світу?
Дослідження
9. Які підходи до дітей демонструють учителі в повісті «35 кіло надії»? Поясніть сутність кожного з них, порівняйте. Який із цих педагогічних підходів, на вашу думку, найпродуктивніший?
Ваша творчість
10. Створіть 1-2 сторінки зі щоденника Грегуара Дюбоска. Прикрасьте записи малюнками.
11. Грегуар Дюбоск прагнув створити парфуми «Закуток» із тих запахів, які йому полюбилися в майстерні дідуся Леона. А які парфуми із запахів, що вам подобаються, створили б ви? Опишіть їх складники.
Проєкт
12. Створіть проєкт школи своєї мрії. Представте власний проєкт.
У команді
13. Рольова гра «Ток-шоу». Уявіть, що ви берете участь у телевізійній програмі, присвяченій проблемам виховання дітей. Розкажіть про життєву історію Грегуара з позиції:
- а) його мами або тата;
- б) діда Леона;
- в) учительки Марі;
- г) самого хлопчика.
«Експерти в студії» мають оцінити вчинки персонажів і дати їм поради.
Життєві ситуації
14. Грегуар пише: «Оцінки, на моє переконання, — це не головне в житті. Важливіше знати, чого ти хочеш у житті». Наведіть 2-3 аргументи на підтвердження або спростування цієї думки.
15. Напишіть мотиваційний лист до навчального закладу, до якого ви мрієте вступити. Спробуйте переконати директора/ директорку закладу взяти вас на навчання.
16. Напишіть поради (4-5) для вчителів на тему «Як варто навчати в школі, щоб дітям і підліткам хотілося вчитися». Обговоріть у класі.
Перевірте себе
https://academia-nikolenko-6klas.com.ua/check-yourself/